Менеджерка Кримськотатарського Ресурсного Центру Зарема Барієва повідомила, що вже майже рік минув відтоді, як безвісти зник мешканець села Новаолексіївка Генічеського району Андрій Дубущак, затриманий окупантами в російському Таганрозі. Його рідні досі не мають жодної інформації про місцезнаходження чоловіка.
За її словами, випадок із Дубущаком – лише один із десятків подібних, які Кримськотатарський Ресурсний Центр зафіксував за роки окупації Криму.
«Тільки за даними Кримськотатарський Ресурсний Центр за період окупації Криму 29 осіб стали жертвами насильницьких зникнень, з яких 18 – це представники корінного кримськотатарського народу», — зазначила Барієва.
Вона додала, що після початку повномасштабного вторгнення гарячі лінії КРЦ щодня отримували дзвінки від родичів викрадених людей. Багатьох утримували у підвалах, катівнях, а також у створеному окупантами СІЗО на Чонгарі.
«Історії 86 людей, яким КРЦ допоміг вибратися і яким, як я вважаю, пощастило вижити і вирватися з лап окупантів, ми опублікуємо вже після війни, оскільки у багатьох з цих людей старі батьки або рідні все ще проживають в окупації. Час цих історій ще попереду. Однак, на превеликий жаль, доля багатьох людей до сьогоднішнього дня залишається невідомою», — написала Барієва.
Правозахисниця також звернула увагу на хибне уявлення, що на окупованих територіях залишилися лише колаборанти. Вона наголосила, що сотні тисяч громадян України не мають змоги виїхати з різних причин – через фінансові труднощі, стан здоров’я, догляд за літніми батьками або просто через небажання залишати рідну землю.
Саме такою є історія Андрія Дубущака. Він народився в Генічеську, але все життя прожив у Новоолексіївці. Тут створив сім’ю, побудував дім і виховував чотирьох дітей, троє з яких – неповнолітні. Попри вмовляння знайомих виїхати, Андрій вирішив залишитися вдома.
Він працював таксистом і займався пасажирськими перевезеннями по Україні та за її межами. 15 листопада 2024 року чоловік зник безвісти у місті Таганрог, прямо в будівлі СІЗО.
«Як таке може бути? Запросто – це ж росія, і таке там часто трапляється», — зазначає Барієва.
Повертаючись із Варшави через Мінськ, Ростов і Маріуполь, Андрій був затриманий представниками так званої «ДНР» і відправлений до Таганрога. Тоді він востаннє зателефонував своєму 76-річному батькові, повідомивши, що їх із напарником затримали на пропускному пункті Мангуш на 14 діб для з’ясування деяких обставин і відправляють до СІЗО Таганрога.
Протягом двох тижнів чоловіки перебували в одній камері. Потім їх розділили та по одному вивели на поліграф. Напарник Андрія, Руслан, згадує, що після допиту «на Андрії не було обличчя». Пізніше співробітниця СІЗО повідомила, що Дубущак «отримав свої речі і вийшов». Однак за воротами його ніхто не бачив.
Рідні поїхали до Таганрога, але всюди отримували лише одну відповідь: чоловіка «відпустили». Повернувшись до Новоолексіївки, вони звернулися до окупаційних правоохоронних органів у Генічеську, однак результату це не дало – доля Андрія досі невідома.
«За попередньою інформацією, яка є в нашому розпорядженні, його затримали за звинуваченням у причетності до так званої справи батальйону ім. Номана Челібіджіхана, проте вже майже рік від рідних приховують інформацію про реальне місцезнаходження чоловіка. Погодьтеся, знайома ситуація? Той самий стиль затримання і тотальна ізоляція жертви від зовнішнього світу», — підсумувала Барієва.
Вона наголосила, що подібні випадки – системні, і скільки ще таких історій невідомих зникнень існує, можна лише уявити.