Гліб Стрижко виріс у Полтаві, але півострів Крим став для нього частиною особистої історії. Служба у 1-му окремому Феодосійському батальйоні морської піхоти, бойові побратими, спільна мрія про звільнення рідної землі — усе це зробило півострів близьким і важливим.
Він воював за Маріуполь, вистояв у запеклих боях, потрапив у російський полон, пережив нелюдські випробування без медичної допомоги. Але навіть після всього пережитого не зламався. І тепер, повернувшись із неволі, він продовжує боротьбу — вже в тилу, допомагаючи ветеранам і нагадуючи всім, що шлях додому ще триває.
Гліб Стрижко поділився з Кримськотатарським Ресурсним Центром про своє бачення війни, полону, силу волі та мету — побачити Крим вільним.
Які у вас були думки, коли зрозуміли, що почалась повномасштабна війна? Чи був момент, коли виникало бажання відступити, чи навпаки — бажання діяти стало сильнішим?
Ні, думка про відступ не могла виникнути. По-перше, я є діючим військовослужбовцем і зобов’язаний виконувати накази командирів. Наказу відступати не було.
Крім того, я морський піхотинець, а в клятві морського піхотинця є чіткі слова: не боятися, не відступати і боротися за Україну – на землі, в морі й у повітрі. Все було зрозуміло. Мені запам’ятався той тиждень чудовою погодою: сонячно, але холодно.
Також я пригадую виступ президента на Мюнхенській безпековій конференції. Це був момент, коли він або змінив спічрайтерів, або вирішив говорити більш державницькі речі. А під час початку повномасштабного вторгнення не було часу на страх чи роздуми. Треба було виконувати накази.
Мені дуже допоміг вакуум, у який я себе посадив. Ще ввечері 23 лютого нам наказали вимкнути телефони, щоб уникнути виявлення скупчень позицій через літак А-50 – величезний літак із тарілкою, який фіксує розташування та допомагає наводити ракети. Я вимкнув телефон і більше його не вмикав.
Наступного ранку командир наказав матросам і сержантам повідомити рідних, що з ними все гаразд. Але я вирішив не дзвонити, бо вже знав про початок повномасштабного вторгнення. Я розумів, що рідні вже теж взяли до рук зброю, і це будуть розмови ні про що. Тому зосередився лише на тому, що бачу й знаю і це дуже сприяло. І за рахунок сміху, адже тоді навіть артилерійські й мінометні обстріли сприймалися як щось цікаве та нове.
Що найбільше врізалося у пам’ять з подій оборони Маріуполя?
Перше, це загибель мого побратима врізалася в пам’ять. Це була перша загибель у нашій роті, коли під дощем нам повідомили про смерть товариша. Це вплинуло на багатьох, зокрема й на мене.
Пригадую ще випадок у другій половині березня, коли мій матрос почув фазанів і попросив півгодини, щоб спробувати вполювати. Він зник на 15–20 хвилин. Коли його не було довше, ніж зазвичай, я почав хвилюватися. Вже вирішив піти шукати, але він повернувся з польовим зайцем. Це було класно, бо це була навариста страва — бульйон, приготований у великій кількості за довгий період часу.
Також пам’ятаю, як у металургійному комбінаті імені Ілліча, який ми обороняли, з’явилося багато працівників заводу. Вони знали про укриття та запаси їжі, але через необдумане використання ресурси швидко закінчилися. Ми підтримували їх, віддаючи свою їжу переважно дітям.
Якось керівник шелтеру звернувся до нашого командира із проханням вивести грудних дітей із мамами на вулицю. Ми оточили їх колом, щоб у разі обстрілу снаряди влучили в нас, а не в цивільних.
Було дуже дивно спостерігати за тим сюром: я стою, дивлюся на зруйновані будівлі, резервуари з водою, в військовій формі, вже навіть не пам’ятаючи, коли востаннє мився. Позаду мене стоїть мама з тримісячною дитиною. Цей момент врізався в пам’ять.
Чи відповідала реальність служби в морській піхоті вашим очікуванням?
Так, у цілому так. Дуже важливо зрозуміти, що я ставив дуже високі очікування до морської піхоти.
Чим це було зумовлено? Було два фактори, які найбільше вплинули на це. Перший — ще у школі, коли я дивився новини у лютому-березні 2014 року під час окупації Криму. Морські піхотинці тримали оборону своїх частин, грали концерти. Вони здавались мужніми, великими, величними. Це вражало. На той час декілька підрозділів морської піхоти виходили різними складами, і найбільше мене вразив 1-й окремий Феодосійський батальйон. Вони розуміли, що означає їх гасло «Вірні завжди», і залишались останніми, демонструючи справжній дух.
Другий фактор — етос морської піхоти, своєрідний кодекс. Це невеличка книжка під назвою «Посібник морського піхотинця». Там викладені цінності, клятви, історія цього роду військ. Ця книжка сформувала мій образ морської піхоти. Синергія цих вражень і знань надихнула мене долучитися саме до 1-го окремого Феодосійського батальйону морської піхоти.
Коли я став частиною цього підрозділу, у моєму взводі були люди, які виходили з Криму. Дехто з них був кримським татарином. Це був ідеальний збіг, і я обожнював свою службу, свій підрозділ. Мої очікування справдилися повною мірою, навіть більше.
Наразі КРЦ активно працює над кампанією «Повернемо назви – повернемо Крим», тобто поширюємо інформацію про історичні назви населених пунктів на території Криму. Яке ваше ставлення до цього? Чи допоможуть відродженні назви об’єднати людей після деокупації?
Я не впевнений, що це об’єднає людей, адже у багатьох рівень обізнаності різний. Наприклад, якщо я скажу прізвище Челебіджіхан, це щось означає для нас, але 95% українців це може нічого не сказати. Або, наприклад, слово «Хаджібей». Лише невеликий відсоток людей розуміє, що це Одеса.
Мені імпонує ідея повернення історичних назв. Це гарні ініціативи й маркери, які варто впроваджувати. Але чи стане це об’єднавчим елементом? Якщо вкладати зусилля в пояснення і популяризацію, то через років п’ять це може дати результати.
Чи хотіли б ви повернутися до Криму?
Я б не використовував слово «повернутися», адже це не є мій дім. Для мене Крим — це місце, яке я відвідуватиму, як і інші області України. Я був там лише двічі: один раз на відпочинку в Керчі, інший — коли мене повертали з полону. Тому у мене немає сильних емоційних спогадів про це місце.
Я мрію побачити Крим наживо, адже зараз знаю його лише з фотографій, VR-експозицій у «Кримському домі» чи розповідей друзів. Мені цікаво побачити ті гори, поля інжиру, виноградники, які часто згадують відомі кримські татари.
Яким ви уявляєте Крим після деокупації та реінтеграції?
Все залежить від того, яким шляхом він повернеться. Якщо це буде дипломатичний шлях, він збереже свою привабливість. Якщо військовий — доведеться допомагати у відбудові. Але в будь-якому випадку я сподіваюся, що це буде місце, яке варто побачити і відчути.
Як привернути увагу суспільства до того, щоб воно підтримувало ветеранів, які повертаються з полону не обмежуючись допомогою спеціалізованих організацій?
Мені здається, що українське суспільство в цілому досить інфантильне. Частина людей очікує, що хтось вирішить їхні проблеми, замість того, щоб брати на себе відповідальність. Є люди, які готові діяти, але їх небагато. Щодо громадських організацій, то в певний момент вони стали менш популярними, і часто їх роботу недооцінюють. Суспільство сприймає їх як щось абстрактне, і це потрібно змінювати.
Я вважаю, що залучення до громадської діяльності має стати природним процесом. Люди повинні розуміти важливість цих організацій через особистий досвід або контакти. Коли це стосується людини безпосередньо, наприклад, якщо її знайомий є ветераном або військовим, вона частіше підтримує такі ініціативи.
Тому громадські організації повинні напрацьовувати освітні матеріали, створювати події, які будуть близькі до людей, і працювати з цільовими аудиторіями. Не можна чекати, що всі одразу зрозуміють важливість цієї діяльності.
Мотивувати людей потрібно через освіту і приклади. Є люди, які розуміють це інтуїтивно, але для багатьох важливо донести важливість через історії тих, хто потребує допомоги. Люди різного рівня освіченості потребують різного підходу. Наприклад, тези, які працюють у великому місті, не будуть ефективними для невеликого села в Черкаській області.
Головне – це людяність і освіченість. Українське суспільство дорослішає, але повільно. Є ті, хто активно підтримує ветеранів, і ті, хто сприймає це поверхово.
Що вас надихає в роботі у «Veteran Hub»?
Найбільше надихає відчуття корисності своєї роботи. Це не просто реагування на проблему зараз, а створення довгострокової системи підтримки. У «Veteran Hub» мені імпонувала дорослість підходу до роботи – ми працювали не тільки на результат сьогодні, але й на майбутнє.
Що було найважчим у реабілітації після повернення додому?
Розуміння того, що моє тіло втратило частину своєї функціональності, було для мене складним. Я не хочу казати, що є речі, яких я не можу робити. Просто тепер це потребує набагато більше зусиль. Найважче було усвідомити, що я більше не можу бути ефективним у тому ж підрозділі, в якому служив раніше.
Інші труднощі — лікування очей, зубів, навчання заново ходити — я сприймав як пригоду. Так, це був виклик, але я намагався ставитися до нього конструктивно. Головне, як мені здається, це не жаліти себе і не дозволяти цього іншим. Жалість від рідних може серйозно загальмувати процес відновлення.
Чи є у вас принципи, які допомогли вам повернутися до активного життя? Що б ви могли порадити ветеранам, які зараз проходять реабілітацію?
Я не люблю давати поради, адже кожен має свій шлях. Але важливо ставитися до всього як до можливості. Життя змінюється, і це нормально. Треба шукати свої шляхи відновлення, бути відкритим до нового.
Для мене було важливо навіть у дрібницях доводити, що я можу сам: наприклад, дотягнутися до води на полиці. Я забороняв друзям приходити до мене в палату і плакати.
Друга важлива річ — це вимогливість до себе. Коли лікарі казали робити вправи три рази на день, я вирішив робити їх п’ять разів. Завдяки цьому я перевершив усі прогнози. Мені казали, що перші кроки я зроблю у жовтні чи листопаді, але я почав ходити вже в липні. У серпні пробіг перший кілометр, у жовтні — п’ять, а в листопаді — десять.
Третя важлива річ — довіра до лікарів. Їхні рекомендації, разом із наполегливістю, дали мені змогу відновитися швидше, ніж очікували.
У мене були чудові лікарі, яким я довіряв. Якщо вони щось говорили та аргументували, чому це потрібно, я погоджувався. Наприклад, лікарі сказали, що треба зробити ще одну операцію, але після неї я не зможу сидіти чи ходити два тижні. Водночас вони запевнили, що це покращить стан. Я сказав: «окей». Тому довіра до лікарів і до медичного персоналу, який займається твоїм лікуванням, має бути максимальною.
Ці три речі — відсутність жалю до себе, вимогливість і довіра до лікарів — допомогли мені відновитися якнайкраще. Це те, що залежало від мене.
Те, що залежало посередньо, — це любов і підтримка, якою мене оточили близькі, друзі, знайомі та рідні. Вони постійно цікавилися моїм станом, давали зрозуміти, що те, що я зробив, було важливим для них. Я просто виконував свою роботу, але люди приходили, дякували, і це відчуття важливості теж дуже допомогло в процесі відновлення.
Ви вже пройшли багато — службу, війну, поранення. Про що мрієте зараз? Що вас надихає рухатися вперед?
Я не можу сказати, що мрію про щось. З віком я став прагматичнішим. Мені здається, що мрії мають бути про щось недосяжне. Якщо це досяжне, то це вже ціль. Тому я намагаюся не мріяти, і це допомагає мені в житті.
Що надихає мене рухатися вперед? Мій пес і моя кохана дівчина. Багато речей, які я роблю, я роблю для них. Все дуже прагматично.