Еліна Ходаківська – акторка Театру Між Трьох Колон розповіла про театральну виставу «Кримськотатарські казки. Про любов» представниці Кримськотатарського Ресурсного Центру. Також поділилася з чого розпочалася її творча діяльність та як кримські татари розвивають свою культуру в Україні. Окрім цього розповіла, що казка «Колобок» не така вже й російська.
- Розкажіть детальніше про ваш особистий творчий шлях у театральній сфері. З чого він розпочався?
У дитинстві мій брат страждав на гіперактивність, і з цього розпочався мій творчий шлях. Через це його віддали до єдиної україномовної театральної студії, яка тоді існувала у Криму. Я просто ходила з мамою на батьківські збори цієї студії. У якийсь момент викладачка Алла Володимирівна Петрова сказала моїй мамі: «Приведіть доньку, син, здається, актором не буде, а ось донька може стати акторкою». Мама відповіла, що це неможливо, бо на той час я мало з ким спілкувалася і говорила лише кримськотатарською мовою, не розуміла жодної іншої. Але викладачка наполягла, тому мене теж привели до студії. Пам’ятаю, що на перших трьох заняттях я просиділа під стільцем, бо мені було дуже страшно, але з часом втягнулася і почала навчатися. Викладачі дуже вплинули на мій шлях, і якби не вони, можливо, я зараз не навчалася б у Києві. За їх порадою ми вступили до єдиної україномовної школи.
Ми з братом переїхали до Києва у 2014 році. Оскільки ми варилися у цьому середовищі, то розуміли, що відбувається, і після так званого «референдуму» стало ясно, що ми вже в росії. Студія та її керівник, Олександр Польченко, активно обговорювали ці події, і це допомогло нам краще зрозуміти ситуацію. Я вважаю, що саме завдяки студії в нас сформувалася самоідентифікація як українців, адже в Криму було дуже мало українського. Цей маленький оазис сильно вплинув на мене, брата і нашу молодшу сестру, допоміг нам зрозуміти, хто ми такі, і змусив не миритися з режимом.
Далі були думки про інші професії, може, не акторське, бо всі мріяли про журналістику чи інші більш стабільні професії. До того ж я навчалася у фізико-математичному класі. Але мене постійно тягнуло до акторства. Я спробувала вступити до дитячого театрального гуртка, але не залишилася там, бо сказали, що я не дуже талановита. Проте я підтримувала зв’язок із викладачами в Криму, і вони допомагали мені готуватися до вступу. Я з братом збрехала мамі, що йду на диктора телебачення, але врешті-решт вступила на бюджет на акторське. Мама зрозуміла і підтримала мене. Далі були різні театри, навчання в університеті, і тепер я працюю у Театрі Між Трьох Колон.
- З чого розпочалося створення вистави та який вкладений посил у виставу «Кримськотатарські казки. Про любов»?
Кримськотатарські казки були створені у найбільш важкий період існування театру. Тоді панувала дуже важка атмосфера, було холодно в приміщенні, і загалом багато обставин заважали роботі. Одного вечора стався серйозний розкол, і ми з Дмитром, засновником і режисером цього театру, йшли додому дуже сумні та похмурі. А наступного ранку Дмитро сказав: «Нам треба робити кримськотатарські казки». До цього, за два місяці, мені подарували на день народження фотосесію у кримського татарина Арслана Зіятдінова. Ми вирішили зробити її етнічною, тому почали шукати реквізит для фотосесії — горщики, посуд та інше. У процесі підготовки до фотосесії нас надихнуло те, що відбувалося навколо. Багато людей відгукнулося, надали нам реквізит і костюми безкоштовно. Це все дуже жваво відгукнулося у нас і, можливо, саме тоді у Дмитра почала народжуватися ідея для казок.
Для мене це був великий шок, бо після того розколу я прокинулася ледь не в сльозах. Я, як акторка, не засновниця театру, прекрасно розуміла, як важко Дмитру в цей момент. Але замість того, щоб опустити руки, він сказав: «Ми робимо казки». Ми сіли на кухні й почали просто читати казки одну за одною. І тут я натрапила на казку «Колобок». Коли ми її відкрили, зрозуміли, що її зміст був повністю перекручений росіянами, хоча назва залишилася незмінною. Якщо перекласти «колобок» з кримськотатарської, то це слово має інший сенс: «кол» означає рука, а «бок» — гній. Тобто це круглий кізяк, зліплений руками. Росіяни перекрутили сенс, але залишили назву, і коли ми це усвідомили, Дмитро сказав: «Це треба висвітлювати». Адже це не просто хліб, який з’їли, а реальна історія, яку перекрутили, як це часто буває в імперіалістичній росії.
Ми почали вибирати казки, і серед них було багато чудових, але ми хотіли, щоб у виставі було трохи про любов, адже прем’єра мала відбутися на День закоханих. Також вибрали ті казки, які технічно було легше поставити в умовах нашого театру. Основна ідея полягала не в тому, щоб створити точне відображення історії чи костюмів, а в тому, щоб витягнути східну мудрість. Ми хотіли показати, що ця мудрість є не десь далеко на Сході, не лише в казках Шахерезади чи творах Омара Хайяма, а й тут, у нас, в Україні, серед кримських татар.
Насправді сама вистава починається з того, як Дмитро розповідає про свій шлях до цієї ідеї. Він говорить про те, як кримські татари описують свій дім з гіперболічною любов’ю: «Немає кращого моря, ніж Чорне море», «Немає кращої гори, ніж Ай-Петрі». Це теж вплинуло на наше східне бачення світу. Врешті-решт, ми зібрали шість казок, і вони пішли у світ.
Глядачі дуже добре реагують на виставу, і я розумію, що ми досягли того, що хотіли. Найважливішим стало не зовнішнє видовище, не кількість декорацій чи музики, а східна мудрість, яка ховається у цих казках.
- Розкажіть детальніше про вашу акторську роль, яку ви граєте в цій виставі?
А всі казки виконуються нами двома в цій виставі: лише двоє акторів — це я і Дмитро. Вони побудовані так, що там немає конкретних ролей, лише партії. Тобто ми можемо грати багато персонажів. Наприклад, у першій казці Дмитро грає і падишаха, і бідного юнака, а я граю трьох доньок. У другій казці Дмитро грає Колобка, а я граю і Лиса, і Ведмедя, і Вовка. Форма побудована так, що все відбувається безпосередньо на сцені з мінімумом декорацій і костюмів, які змінюються дуже швидко. Це свого роду «розігрування» — є авторські вставки, але водночас відбувається включення в персонажів.
Тому важко сказати, що в кожній казці є конкретна роль, адже у кожній казці є набір партій. Наприклад, ми планували, що в казці про скупого Дмитро буде грати скупого, а я — інші ролі. Проте під час репетицій у нас щось не складалося, і за три години до першої вистави Дмитро запропонував помінятися ролями. Тож я почала грати скупого, а він — інші ролі. Іноді доводиться робити такі різкі зміни, але це робиться заради спільного успіху вистави.
Ми намагаємося надавати персонажам якісь особливості. Наприклад, у першій казці ми використовуємо іграшки у вигляді тварин, які Дмитро робить сам. Вони дуже екологічні, зроблені з тканини, і мають східні елементи: усі персонажі мають чалму на голові, що надає їм східного колориту. Ми не намагалися відтворювати історичні костюми, а хотіли, щоб працювала уява глядачів і виникала східна атмосфера.
Для консультацій щодо костюмів ми зверталися до моєї тітки Майре Люман, яка є художницею по костюмах. Вона давала нам поради, щоб уникнути протиріч. На другому показі був запрошений відомий кримськотатарський митець Рустем Скібін, і ми дуже переживали, оскільки розуміли, що він знається на культурних деталях. Після вистави він оцінив нашу постановку, сказавши, що вона вдала для українського глядача.
У виставі є фрази кримськотатарською мовою, і в одній казці я взагалі не розмовляю українською, лише кримськотатарською, а Дмитро перекладає. Це дозволяє українському глядачу познайомитися з цією культурою. Наприклад, ми пояснюємо значення таких слів, як «ага» (звернення до старшого брата) і «ханум» (звернення до поважної пані). Наша мета — познайомити українців із багатством кримськотатарської культури.
- Чому люди повинні відвідати вашу виставу? Головний меседж.
«Іноді для того, щоб знайти щось класне, круте, цінне, не потрібно кудись далеко дивитися — іноді воно знаходиться прямо під носом!» — це головний меседж нашої вистави.
Ми звертаємося до Шахерезади, до Омара Хаяма, до їхньої мудрості: «Скільки не кажи слово «халва» у роті солодше не стане». Це геніально, це дитинство, шкільні роки, коли вивчали зарубіжну літературу з такими східними висловами. Але насправді найбільша мудрість є і в нас, є в Криму — це східна мудрість. Мені здається, що українцям цього дуже не вистачає. Я це відчула особливо після початку повномасштабної війни, тому що до цього багато хто співчував Криму, але не глибше.
Зараз, коли нам пишуть негативні коментарі під відео, на кшталт чому кримчани «здали Крим», ти розумієш, що люди дійсно цим не цікавилися і піддалися пропаганді ЗМІ. Тому важливо висвітлювати такі моменти. Казки — це те, що відображає душу народу.
«Якщо ти хочеш зрозуміти душу народу, почитай його казки».
Це те, що прищеплюється з дитинства, ті наративи, які зрощуються змалку. Тому ми звернулися до казок, адже вони найкраще описують ментальність. Важливо цікавитися не тільки кримськотатарськими казками, але й караїмськими, грецькими, а також іншими народами і меншинами, які проживають в Україні. Це не лише цікаво, а й збагачує нас. Коли ти розумієш, серед кого живеш, ти можеш черпати знання від інших людей і ставати об’ємною особистістю. Більше того, можна щось позичити з інших культур, що тобі подобається.
У Дмитра, наприклад, є єврейське коріння, і коли ми знайомимося з культурами одне одного, то розуміємо, що між ними багато спільного, хоча є й відмінності, які хочеться запозичити. Але перед тим як запозичувати щось з іншого, треба спершу добре знати своє.
Навіть я, хоча мені розповідали казки з дитинства, не знала казки про Колобка, і для мене це був такий самий шок, як і для інших. Якщо я цього не знала, то тим більше це важливо для широкого загалу. Треба починати з себе, а потім поширювати це далі.
Потрібно більше уваги приділяти танцям, пісням, казкам. У нас в цьому величезна прірва. Те, що робить «Кримський інжир», — це дуже добре. Вони поєднують кримськотатарську прозу, українську поезію, і все це об’єднує Крим. Це великий внесок. Джамала випустила альбом «Qirim», є танці, вистави, казки. Все це важливо, тому що іноді просто розповідати про Крим недостатньо. Іноді треба щось яскраве, щоб зацікавити людей.
У нас були глядачі, які після вистави приходили додому, відкривали інтернет і починали шукати кримськотатарські казки, очікуючи таких самих відкриттів, як і з Колобком. Що може бути кращим результатом після вистави?
Ми віримо, що театр — це не тільки про емоції. Коли кажуть, що ходять в театр лише заради емоцій, мене це трохи обурює. Театр піднімає багато аспектів і повинен це робити. Тому для нас важливо, що ми запалюємо людей цікавитися кримськотатарською культурою.
- Чи плануєте й надалі працювати над новими виставами, пов’язаними з Кримом та кримськими татарами?
У нас справді є ідея: по-перше, взяти інші казки і, наприклад, зробити їх не про любов, а про щось інше. На цей момент немає конкретного запланованого проекту про Крим, але ми хочемо випустити виставу на День Святого Миколая, спеціально для дітей, за методологією Курбаса. Святий Миколай — це не казка, але він є важливим українським символом, який не всі розуміють. Казки для дітей, на мою думку, завжди є найкращими для вистав, адже на дітях дуже легко перевірити, чи вдала вистава: якщо дитина тримає увагу, це дуже цінно.
У найближчих планах — не лише ця вистава, а й багато інших проектів. Один з них «БВП» – це великий музичний проект театру, у рамках якого ми адаптуємо українські класичні вірші зі шкільної програми, створюючи цікаву музику, в основному з трьох акордів. Ми хочемо витіснити Висоцького з українських творів і дозволити звучати більше українському.
На жаль, у більшості учнів Тарас Шевченко асоціюється лише з нудними віршами, тому ми плануємо розробити різні жанрові композиції, щоб це було весело та енергійно. Наша мета — щоб діти заспівували українське, а не Цоя чи інших московитів.
Щодо кримськотатарських казок, ми дуже хочемо їх втілити. Ми вже були на кількох гастролях і отримали позитивний відгук, тому прагнемо більшого. Остання вистава, яку ми показували на кількох фестивалях, включно з Полтавою, викликала інтерес, і тепер активно шукаємо простори, де можемо грати, а також зацікавлених людей, які б хотіли, щоб ми приїхали до них.
Найближчі вистави — до Дня Святого Миколая, а далі плануємо ще більше казок, адже це цікаво для людей. Це чудова можливість познайомитися з культурою кримськотатарського народу.
- Яким ви хочете бачити майбутнє кримськотатарської культури в Україні?
По-перше, потрібно робити багато чого, причому на всіх фронтах. Я вже казала про те, що потрібно писати нову кримськотатарську музику, створювати твори кримськотатарської драматургії, обов’язково п’єси. Коли я ще була на 5-му курсі університету, мій викладач сказав мені знайти класну кримськотатарську п’єсу і поставити її. Я розуміла, що вони є, і що вони класні, але їх дуже мало. Нам потрібно багато чого компенсувати, адже в нас все спалено, залишився лише попіл. Нам потрібно активно відновлювати культурний фронт кримськотатарської культури, і тоді, я сподіваюсь, ми зможемо відновити хоча б частину того, що втратили.
Зараз я розумію, що в нас було багато надбань, але їх винищили до кореня, і відновлювати їх — це дуже кропітка праця. Проте є майстри, які цим займаються, і це надзвичайно цінно. Такі проекти мають ставати все більше і більше. Можливо, в нашому випадку ми зможемо перевести кількість у якість. Однак є тенденція до того, що ми любимо відразу робити зауваження — і українці, і кримські татари — і знову казати, що «це не так». В цьому сенсі іноді хочеться сказати: «Хай буде можливість вибору. З кількості можна вибрати якість». Коли людина починає, вона завжди хоче, щоб усе було ідеально, але для цього потрібно робити спроби.
Отримала цікаву критику, хоча я про неї взагалі не питала. Ми зробили вірш «Минають дні, минають ночі» — переклад Шевченка. Я підібрала пару акордів на гітарі, і вийшло, що це вірш Шевченка в перекладі Кандима. Мені написали у Facebook, що музика трошки схожа на казахську. Дякую! Я також записувала пісню, але мені написали, що я вимовляю неправильно. Скільки відсотків людей після таких коментарів захоче спробувати ще раз? Відсоток дуже сильно зменшується.
Я завжди звертаю увагу на ці моменти, і хоча вимова може бути діалектною, ми не повинні спілкуватися лише у своїй бульбашці зі звичками, навіть мовними. У цьому сенсі потрібно, щоб було різне: багато спроб, навіть якщо вони невдалі. Серед цих невдалих спроб дуже цікаво знайти щось виключне. Це те, що роблять кримські інжири, Джамала, Скібін, Майре Люман — вони краплинно збирають зі всіх історій, розповідають в архіві, дістають те, що було втрачено.
Перша частина обов’язково має бути про відновлення. Без розуміння того, що було до, не буде і після. Ми маємо займатися новими наративами і новими ідеями. Кримськотатарська музика має розвиватися вже зараз не лише в етнічному напрямку, хоча це дуже важливо, а й експериментувати. Я знаю, що сучасна музика може залишати етнічні мотиви, але її потрібно розвивати. Хай вона стане такою, якою буде цікаво всім. Я вважаю, що зараз потрібно зосередитися на кількості: якщо виходить відразу якісно — добре, але якщо не виходить, все одно потрібно робити більше. Чим більше зробиш, тим більше буде.
- З чого б ви порадили людям розпочинати вивчати Крим?
Потрібно підходити з боку, який цікавить людину. Якщо людина дуже любить музику, хай почне з кримськотатарської музики. Якщо їй цікаво читати, нехай розпочне з кримськотатарських казок. Якщо не хоче казок, можна почати з книги Анастасії Легкової «За Перекопом є земля» — вона точно викличе цікавість. Якщо людину цікавить живопис, нехай розгляне кримськотатарські художні твори. Якщо її цікавить етнічний костюм, то варто почати з вивчення традиційного одягу.
Тут потрібно трошечки замотивувати людину не лінуватися і почати досліджувати те, що їй цікаво. Наприклад, якщо людина — будівельник, вона може подивитися на специфіку будівництва в Криму. Для кожного є своє маленьке зернятко, яке може пробудити інтерес. Це можуть бути живопис, скульптура, костюми або інші аспекти культури.
Важливо не нав’язувати людині те, що їй не цікаво. Наприклад, якщо вона не любить історію Ісмаїла Гаспринського, то не варто починати з цього. Потрібно знайти щось, що привертає її увагу. Трошки інформації про її інтереси може породити бажання дізнатися більше. Я сама була в цій ситуації, коли мені було потрібно поступово зібрати різні аспекти кримськотатарської культури. Я бачила, як люди відгукувалися і підтримували мене. Коли я зверталася до тих, хто працює в інформаційному полі про Крим, вони раділи, коли я просила розповісти про свої казки чи культуру. Це дуже приємно, коли до тебе звертаються за знаннями.
Скоро Майре Люман випустить книгу про кримськотатарський костюм. Це охоплює велику аудиторію, адже сценічний костюм цікавить багатьох. Тож варто починати з того, що цікаво, і далі цікавість породжуватиме ще більше інтересу. Тому завжди починайте з того, що вам дійсно цікаво!