Друзі, сьогодні ми вшановуємо памʼять усіх жертв геноциду кримськотатарського народу. Це був один із найкривавіших та найтрагічніших злочинів Радянського Союзу.
Нелюдські умови комендантського режиму, що тривав з 1944 по 1956 роки – голод, епідемії, репресії і позбавлення волі в місцях спецпоселень – стали передумовою масової загибелі кримських татар, основну частину яких складали старі люди, жінки і діти.
Як це все відбувалося та що пережили кримські татари у ті роки?
Пропонуємо вам ознайомитися із унікальними історіями очевидців депортації 1944 року за авторства Зери Бекірової.
Історія МЕР’ЄМ БЕКІРОВОЇ
1936 р, с. Шейх-Манай, Старий Крим. Депортована в Молотовську область (зараз – Пермський край).
Мій батько Смаїл Рамазанов – уродженець м. Кєфє. Він ніколи не вчився. Залишився сиротою коли йому було лише 40 днів. Мати Зулейха, родом з с. Таракьташ під Судаком, з кварталу Буюк-Маалє. Закінчила 7 класів. До депортації батьки жили в с. Шейх-Манай в Старому Криму. Я там народилась. Зараз це село відноситься до Кіровського району. Я жила там до 8 років, поки нас не депортували.
Батько працював візником на господарстві Івана Айвазовського, мама – служницею. До війни сільський голова доручив матері навчати безграмотних жінок. В рамках лікнепу мама працювала 3 роки, вчила сільських жінок читати й писати. Маму призначили секретаркою сільради. До того часу в мами було вже 3 дітей: я, молодші сестра та брат. Батько на фронті.
Пам’ятаю похвилинно, як 18 травня 1944 р. нас прийшли виганяти з будинку. Витягнули на вулицю в спідній білизні. Бабуся, ми – троє дітей. Мама сперечається із солдатами, пояснює, що її чоловік воює на фронті. Всіх селян зібрали в току, звідти погрузили в машини й повезли. Біля нашого будинку машина зупинилась. Солдати витягнули бабусю, завели її в наш двір і три години протримали. Всі чекають, шум-гам, плач, крики. 3 години! Виявляється, в бабусі було багато золота. Дехто з наших сусідів-вірмен видали її солдатам. Нас повезли, а бабуся лишилась. Досі не знаю нічого про її долю… Що з нею зробили?
Машинами нас привезли на станцію Керч і запхнули у вагони. Ешелон то рухався, то зупинявся. В 1 вагон дали 5 хлібин. Так, майже місяць ми тряслись у вагоні, доки не прибули в Пермський край Уралу. Звідти в Добрянку, а далі ще за 70 кілометрів – в ліс. Там я пішла в 1-ий клас, провчилась 3 класи. В 1947 р. вернувся батько, відшукав нас. Після війни він вирушив в Москву в пошуках нас, звідти його і ще кількох кримськотатарських чоловіків під конвоєм привезли в Добрянку.
Нас, дітей, призначили працювати в підвалах – перебирати картоплю. Гнилу перебираємо. Ми голодні. Але тільки спробуй взяти хоча б одну картоплину! Вб’ють. Добре пам’ятаю, як одну 13-річну дитину, яка перебирала разом з нами моркву, дуже сильно побили через те, що вона з’їла одну. Бідна дитина померла через тиждень. Всі дорослі працювали на валці лісу. Наша мати також. Зрання йшла, ввечері, після роботи, чекала 2-3 години і поверталась з хлібом. А ми на пустій деревинці, як голодні ластівочки на жердинці, сиділи й чекали її.
Батько задумався, як прогодувати сім’ю, і вирішив поїхати на заробітки. Але його зловив комендант за добровільне покидання спецпоселення – батька посадили на 2 роки. Нас із Добрянки переселили у Вишер. У молодшого брата Юсуфа відмовили ноги, він перестав ходити. Мати, посадивши його на плечі, пішки пішла в лікарню. Побачивши це, один дід їх пожалів. З ялинкових шишок, соснової смоли зробив ліки й вилікував ноги Юсуфа.
В травні 1957 р. ми приїхали в Казахстан. Нас було вже 6 дітей. Троє народились в Криму, троє – на Уралі. В Казахстані народилась ще одна дитина.
Записала в 2021 р. м. Алмати, Казахстан.