Менеджерка з комунікацій Кримськотатарського Ресурсного Центру Валентина Манжула наголосила на важливості підготовки української молоді до майбутньої реінтеграції Криму, застерігаючи, що суспільство має бути готовим до цього процесу ще до завершення війни. Вона застерігає, що існує ризик, коли завершення війни може настати раніше, ніж у суспільстві буде подолано хибні уявлення та сформовано спільне розуміння того, яким має бути майбутнє півострова.
Коли ми говоримо про майбутнє України, одразу виникає питання: а хто будуватиме майбутню Україну як незалежну й демократичну державу? Звісно, ми маємо покладати великі надії на молодь. І це справді так. За всі роки незалежності нашої країни молодь уже не раз доводила свою здатність визначати вектор розвитку України як сильної та успішної держави.
Саме тому нам важливо боротися за те, щоб молодь здобувала якомога кращу освіту в найкращих закладах України, отримувала міжнародний досвід у закордонних університетах та інститутах, мала можливість розвиватися в урядових і неурядових організаціях, аби надалі вибудовувати демократичну й конкурентоспроможну Україну.
Звісно, під час війни ми маємо ще більше викликів. Багато молоді виїхало з України та перебуває зараз за кордоном, багато хто перебуває в окупації й не має можливості виїхати на підконтрольну Україні територію. На жаль, є й ті, кого насильно депортували на територію росії, де їх мілітаризують.
На щастя, молодь, яка залишається на підконтрольній Україні території, попри війну, має можливість продовжувати навчатися, отримувати знання й готуватися до майбутньої реінтеграції тимчасово окупованих територій.
Коли ми говоримо про реінтеграцію, маємо враховувати всі фактори тієї чи іншої території. Тут виникає дуже багато суперечок щодо Донеччини, Луганщини, а особливо — щодо Криму. Саме про Крим я хочу поговорити сьогодні. Про те, як молодь мого віку бачить майбутнє Криму і як уявляє його реінтеграцію.
Я чую багато думок від молодих людей щодо майбутнього Криму, і деякі з них мене справді шокують.
Одна з найпоширеніших думок — що Крим має бути просто областю, а не національно-територіальною автономією кримськотатарського народу. Тут важливо наголосити саме — кримськотатарського народу, адже Крим уже мав автономію, але без належного врахування прав кримських татар.
Інший наратив — що Крим можна передати під мандат Туреччини, аргументуючи це тим, що там проживає найбільша кримськотатарська діаспора у світі. Разом із тим, важливо розуміти, що значна частина цієї діаспори вже асимілювалася та ідентифікує себе як турки.
Також я чула думки про те, що надання кримським татарам широких прав нібито становитиме загрозу для України. Або що кримським татарам не потрібно повертатися до Криму, мовляв, їх можна розселити по інших регіонах України. Дехто навіть говорив, що Крим — «занадто велика територія» для кримських татар.
Чула навіть такі думки, що кримських татар можна асимілювати та «зробити українцями», так само як зараз росія намагається зробити з українців росіян. Процитувала дослівно, бо це надто врізалося в пам’ять.
Але найстрашніше для мене те, що так міркують не бабусі й дідусі, і навіть не їхні батьки. Ці думки висловлюють мої однолітки після 2014 року та після повномасштабного вторгнення 2022 року.
Перелічене вище — лише частина тих думок, які я чула і, на жаль, продовжую чути час від часу. Коли я почала стикатися з цим усе частіше, зрозуміла, що боюся не лише того, що війна триватиме, а й того, що вона може завершитися раніше, ніж ми будемо готові до реальної реінтеграції Криму.
Ці думки я чую від молоді, яка навчається в різних ЗВО України на факультетах міжнародного права, політології, економіки та соціології.
Звісно, ми можемо все це ігнорувати й казати, що люди в моєму оточенні так не думають, що частина людей — це не показник, або що в моїй «бульбашці» все чудово і всі нас дуже добре розуміють та підтримують. Однак ігнорувати це ми точно не можемо. Питання залишається відкритим: що з цим робити і як проводити роз’яснювальну роботу, щоб у молодих людей формувалася правильна картина світу, яка відповідатиме потребам як держави Україна, так і її корінних народів.
Сьогодні, на жаль, на рівні держави в нас немає повноцінно вибудуваного механізму того, яким ми бачимо майбутнє Криму. В організації «Кримськотатарський Ресурсний Центр», де я працюю, є напрацьовані рекомендації щодо майбутнього Криму для його подальшої реінтеграції, але навіть їх потрібно постійно оновлювати, доповнювати та вдосконалювати, адже окупація ще триває.
Знову повертаємося до молоді. Враховуючи, що саме молодь у майбутньому буде займатися реінтеграцією тимчасово окупованих територій, зокрема Криму, вона має розуміти, де правда, а де — пропаганда та маніпуляції рф або ж небезпечні наративи. Молодь має розуміти, як доведеться діяти за наявності «п’ятої колони», яку рф обов’язково залишить після себе в Криму.
Якщо люди з подібними поглядами прийдуть до влади, якщо вони стануть посадовцями й почнуть ухвалювати рішення щодо Криму, тоді виникає питання: за що сьогодні борються люди у формі? За що віддали життя ті, хто загинув за Україну, докладаючи зусиль для повернення окупованого Криму?
Особливо боляче від того, що багато людей досі не знають про те, що кримські татари пліч-о-пліч воюють разом з українцями за свободу України. Що саме кримські татари переважно були серед тих, хто не прийняв окупацію Криму у 2014 році.
Тому нам потрібно щодня говорити про Крим. Пояснювати, доносити правду і розвінчувати міфи, працювати з людьми, які не знають або не розуміють цього контексту. Адже якщо ми цього не будемо робити, то ризикуємо знову втратити Крим.
Важко уявити, що відчувають люди, які зараз перебувають в окупації й чують подібні версії про майбутнє півострова. Ті, хто досі живе в окупованому Криму та щодня не просто чекає на повернення України, а чинить спротив окупаційній владі й за це потрапляє за ґрати. Для них це звучить ще жахливіше.
Вкотре переконуюся, що потрібно частіше виходити зі своєї інформаційної бульбашки, де всі нібито все знають про Крим, і починати говорити з тими, хто не знає, не чув і багато чого не розуміє.
Потрібно вже зараз напрацьовувати механізми та план дій, щоб у момент деокупації ми чітко розуміли, що робити далі, і рухалися згідно зі стратегією нашої держави на чолі з молоддю, рівень знань якої переважатиме нав’язані російські стереотипи. Україна має бути готовою сама та готувати своїх молодих фахівців.
Вже сьогодні надзвичайно важливо привертати увагу молоді до питання деокупації та майбутньої реінтеграції півострова. Адже саме молодь буде формувати державну політику, вибудовувати демократичні процеси та відповідати за те, якою буде Україна після війни!