Інтерв’ю Кримськотатарського Ресурсного Центру з Ділявером Османом — українськім диригентом кримськотатарського походження.
Ділявер Османов, заслужений діяч мистецтв України, диригент Київського національного академічного театру оперети, професор кафедри оперно-симфонічного диригування Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського та професор Луганської державної академії культури та мистецтв.
Під час розмови Ділявер бей розповів про власний професійний шлях, музичну освіту, становлення як митця та про те, чому обрав саме музику. Він також згадав, як сьогодні його син продовжує сімейну справу. Це інтерв’ю – про спадкоємність поколінь, відродження нематеріальної культурної спадщини корінного кримськотатарського народу та вибір, який повторюється в наступному поколінні.
Ви народилися в Узбекистані, а потім повернулися в Крим. Як цей шлях вплинув на ваше формування як митця? Чи є у вашій родині ще музиканти? Можливо, хтось із рідних також мав хист до музики або вас надихав?
Я не думаю, що переїзд суттєво вплинув на моє становлення як музиканта. Я виріс у Криму — мені було сім років, коли ми переїхали з Узбекистану. Ще з дитинства я цікавився музикою. Напевно, найбільше на мене вплинула спадковість. Мій батько також був музикантом, хоч і не професійним. Наш народ дуже музикальний, має глибокі творчі здібності – хтось співає, хтось танцює, хтось грає на інструментах. Це характерно для багатьох народів, але серед кримських татар це особливо відчутно – майже в кожній родині є свої таланти.
— Дідусь, батько та його брати — усі грали на музичних інструментах. Хоча вони й не були професійними музикантами, атмосфера в нашій родині завжди була дуже музичною. Думаю, саме це справило на мене великий вплив.
Коли ми переїхали до Криму, з’явилося чимало побутових труднощів: потрібно було будувати будинок, облаштовувати житло, тож батьки навіть не розглядали варіанту віддавати мене до музичної школи. Але, як кажуть, кров бере своє.
Пам’ятаю, мама спершу не хотіла, щоб я став музикантом. Та коли побачила моє справжнє захоплення, вирішила все ж підтримати мене — і віддала до музичної школи. Так і почалася моя музична історія в Криму, у Карасувбазарі — нині Білогірську. Але я сподіваюся, що колись місту повернеться його історична назва. І не тільки йому — а всім містам і селам Криму.
Мама часто згадує, що в ранньому дитинстві я роздавав музичні інструменти всім навколо — дідусю, бабусі, батькам — і диригував ними. Це було, коли мені було 3–4 роки. Я цього не пам’ятаю, але, напевно, щось від диригента вже тоді закладалося в мені.
Я вступив до музичної школи, успішно склав іспит, отримавши 5 балів. Мама спершу хотіла, щоб я грав на акордеоні, але всі місця вже були зайняті, тож мені запропонували трубу. Мій перший вчитель був кримським татарином, який закінчив Ташкентську консерваторію. Він викладав духові інструменти в музичній школі. Так я і почав грати на трубі. Це, напевно, доля!
Жити в селі означало, що кожен день мені доводилося їздити до музичної школи, яка була за 10 км від дому.
Через два роки я почав займатися ще й акордеоном. Пізніше закінчив музичну школу і вступив до Сімферопольського музичного училища як трубач. Потім навчався п’ять років у Донецькій музичній академії, а згодом ще стільки ж — у Національній музичній академії України на кафедрі оперно-симфонічного диригування в Києві. Після закінчення навчання продовжив освіту в аспірантурі. Так я завершив свій повний навчальний курс, і це стало початком моєї музичної кар’єри.
Цей шлях музиканта я не обирав — він обрав мене. Розумієте?! Це щось, що дано. Я міг би вибрати інший шлях, але музика була моїм свідомим вибором. Пам’ятаю, як одразу після вступних іспитів у училищі я сказав: «Наступна – консерваторія», хоча ще не почав навчатися, вже мав чіткий план на майбутнє.
У музичному училищі нас навчали диригуванню, але я не займався цим серйозно. Вже в Донецькій музичній академії я почав займатися оркестровим диригуванням. У академії був курс оркестрового диригування. Спочатку я не надавав цьому великої ваги, але згодом захопився цією справою. Мій викладач, досвідчений педагог, побачив у мені потенціал і порадив вступати до Москви чи Петербурга. Але я сумнівався — вважав себе суто трубачем. Для мене диригент — це вершина музичної професії, людина, яка повинна знати все і керувати всім процесом. У той час мені вже довіряли керувати студентським духовим оркестром. Це стало цікавим досвідом і новим захопленням для мене.
Диригент це не просто людина із чарівною паличкою. Він відповідає за все — оркестр, хор, балет. Все, що ви чуєте на сцені, йде через нього. Це дуже складно, і я довго не вірив у свої сили.
Мій викладач з диригування в Донецьку, наполегливо радив мені вступати до академії на кафедру оперно-симфонічного диригування. Тож я поїхав на прослуховування до Києва. Хоч я вже і мав досвід диригування духовим та симфонічним оркестром, але з першого разу мені не вдалося вступити до академії. Проте я і не думав зупинятись. У вересні 2005 року я переїхав до Києва, і вже через рік вступив на омріяну кафедру оперно-симфонічного диригування. Паралельно я продовжував працювати трубачем. Я вже мав професійний досвід як трубач, що допомогло влаштуватися в Київську оперу артистом оркестру та до оперної студії Національної музичної академії.
Після завершення навчання вступив до аспірантури, а з 2010 року почав викладати оркестрове диригування в ліцеї для обдарованих дітей (десятирічка). Згодом став диригентом київського академічного театру опери та балету «Київська опера» і повністю присвятив себе диригуванню.
В 2020 році мав честь отримати почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України».
Після ліцею продовжив свою викладацьку роботу в Луганській академії культури й мистецтв, де керую з духовим та симфонічним оркестрами. Передаю свій оркестровий досвід та допомагаю студентам освоювати оркестрову гру. В цій академії на початку 2022р. я отримав вчене звання «Доцент».
З 2019 року — мене запросили викладати на мою рідну кафедру в Національній музичній академії України. З 2024 року я професор кафедри оперно-симфонічного диригування. Тепер маю можливість передавати свій досвід та знання студентам. Також з 2022 року керую студентським симфонічним оркестром академії з яким за не великий відрізок часу зіграли вже багато концертних програм.
Паралельно з 2022 року я працюю диригентом в Київському Національному академічному театрі оперети де маю в репертуарі різні оперні та музичні вистави, а також концертні програми.
Чи перейняли ваші діти любов до музики? Як ви ставитеся до того, щоб вони обрали творчу професію?
Я точно не буду проти. Коли мої діти були маленькими, обидва пішли в музичну школу. Вважаю, що дитину треба всебічно розвивати. Донька вчилася грі на фортепіано, син — на акордеоні. Донька провчилася два роки, а потім вирішила залишити навчання. Сказала, що більше не хоче — я не наполягав. Якщо не хочеш — не треба.
А от син досі грає на акордеоні й додатково взявся за трубу. Це, напевно, і є сила спадковості. Я не змушував його, не вказував, що саме обрати. Якось сам сказав, що хоче. Коли йому було 11, нагадав: «Ви ж обіцяли віддати мене на трубу», — і я знайшов йому викладача. Він навіть сам вибрав школу. Тепер навчається у двох: в одній — на акордеоні, в іншій — на трубі.
Цікаво, правда? Діти — вони такі. Гени справді відіграють значну роль. Мене теж ніхто не змушував — просто дуже хотів і пішов. Так само і син. Я не тисну, але він бачить, чим я займаюся. Ходить на мої концерти, вистави. Напевно, це його надихає.
Я йому кажу: «Ти — син відомої людини. Мене знають, я викладаю в музичній академії. На тобі більше відповідальності чим колись було на мені. Ти не можеш підвести. Люди подумають, що тебе батько влаштував, але ти маєш довести, що сам цього вартий». А він відповідає: «Добре, я зрозумів».
Як ви бачите майбутнє кримськотатарського мистецтва в Україні? Чи відчуваєте підтримку держави та суспільства?
Народну музику можна і не підтримувати — вона і так народна. Народ сам буде її грати, скільки йому треба. А в Києві кримськотатарських музикантів не так багато, всього кілька людей, це Шевкет Зморка, Джеміль Комурджі, скрипалі Шевкет Аблялімов і Руслан Булатов. Тому ми всі, хто є, стараємось підтримувати нашу культуру, граємо нашу музику на концертах та беремо участь урізних заходах. І навіть я беру трубу та йду грати, або співати, бо немає нікого іншого, хто б міг це зробити.
Що ж до академічної музики, я вважаю, що держава має її підтримувати. У нас не так багато композиторів — вони є, але їх мало, і музики теж не так багато, щоб було різноманіття. Якщо раніше в росії багато грали музику російських композиторів, то українських було менше, таких як Скорик чи Станкович. Але зараз, після того, як ми припинили співпрацю з російськими композиторами, ми заповнюємо цю нішу українською музикою. І, як виявилось, у нас є багато композиторів, а виконаної музики дуже мало. Тепер ми почали більше грати українську музику, і це частково результат державної політики.
Звісно, ніде не написано, що ми маємо грати тільки українських композиторів, але це наша позиція як громадян і музикантів — ми почали робити це більше. І точно так само, якщо говорити про кримськотатарську музику, у нас композиторів менше, ніж серед українців. Це через історичні обставини: наш народ довгий час займався виживанням, а не музичним навчанням. Лише почали трохи вчитися, коли переїхали в Середню Азію, почали освоювати музику. Потім, коли дозволили повернутись до Криму, країна переживала складний період: після розпаду Радянського Союзу не було грошей, треба було будувати будинки, а навчання і розвиток культури опинились на другому плані. Після цього ще один великий провал на 10-20 років.
Зараз, знову ж таки, ситуація виглядає більш-менш стабільно, але композиторів серед кримських татар все ще мало. Всі вони дуже цікаві, і я намагаюсь виконувати їхні твори. Але для цього потрібна, можливо, певна державна підтримка. Бо коли я, наприклад, кажу: «Я хочу зіграти композицію Ельвіри Емір», часто чую питання: «Хто це?» А коли називаєш Скорика, всі одразу знають. І навіть якщо я кажу, що Ельвіра Емір — це кримський композитор, то часто на це реагують негативно мов вона досі живе в Криму… І це дуже неприємно. Але коли я зіграв її симфонію у філармонії, всі були вражені рівнем музики.
Для того щоб виконувати кримськотатарську музику, потрібна підтримка, тому що ці твори треба грати на спеціальних заходах, таких як День прапора або День пам’яті. Більше ніде її не можна представити. Раніше, в мирні часи, кожна область організовувала звітний концерт: Донецька область, Крим — всі це робили. Оркестри приїжджали, грали. А зараз такого немає. Тепер ми маємо зовсім інші пріоритети — ми захищаємо країну від агресора. Війна триває вже 11 років, і це величезна прогалина.
Що стосується музикантів, то багато з них поїхали, багато служать на фронті, а деякі вже загинули. У нас зараз виникає проблема з формуванням оркестрів, бо фактично одні й ті ж музиканти мусять виконувати роль у різних колективах. Наприклад, я планую до 18 травня влаштувати концерт у філармонії, де звучатиме музика кримських композиторів. Не лише кримськотатарських, а кримських загалом. Відкриє концерт симфонія Ельвіри Емір «Депортація», а також «Симфонія передчуттів» Анни Кузіної-Рождественської. Вона теж з Криму, і її музика дуже цікава та глибока. Також у програмі буде Перший фортепіанний концерт Усеїна Бекірова, написаний для фортепіано та симфонічного оркестру. Це поки лише моя задумка, і якщо все вийде, то обов’язково реалізуємо.
Ще одним нашим проєктом був виступ з Олександром Рудьком, який читав вірші польського поета Адама Міцкевича — «Кримські сонети». Музика була написана саме Ельвірою Емір. Ми виконали другу симфонію «Авдет» (Повернення), а також «Кримські візерунки для скрипки з оркестром» та «Ода» — «Ей, Азіз Мілєт», (Мій святий народе). Ці твори звучали в рамках проекту «Симфонія Криму. Повернення». Проєкт був дуже цікавим, бо це був синтез різних жанрів. З цим проектом ми проїхали майже всю Україну, де в кожному обласному центрі представили глядачу нашу програму. Загалом зіграли 20 концертів. Емоції глядачів були дуже різні — хтось плакав, хтось був у захваті, але всі залишались враженими. Музиканти, професіонали, казали: «Боже, яка чудова музика! Ми не знали, що в Україні є такі композитори!» Я вважаю, що Ельвіра Емір — це справжній композитор, я би назвав її геніальною! Вона — видатний кримськотатарський композитор, і мені дуже подобається її музика. Вона пише дуже цікаві та глибокі твори.
Розкажіть, будь ласка, детальніше про «Симфонію Криму: Повернення». Як вам вдалося реалізувати цей тур і чи плануєте виступити в деокупованому Криму?
Як я вже казав ми проїхали з цим проєктом 18 областей України, даючи концерти в усіх великих містах, разом з Національним президентським оркестром. Це був справжній прорив для нас, і відгуки були дуже теплими. Хоча, звичайно, влітку завжди складно зібрати велику кількість людей, бо всі у відпустках. Але все ж таки, коли люди йшли з залу, вони дякували, і це був великий знак того, що музика справді зачіпає.
На жаль, музичних творів в Ельміри Емір не так багато. Вона потрапила в той самий період, коли наш народ знову переживав важкий етап — переїзд з Узбекистану до Криму, і цей час став моментом, коли ми опинились на рівні нуль, щоб знову почати відбудовуватися та відроджуватися наново. Це був дуже складний період для нашого народу. Вона потрапила в цей самий важкий час.
Я дуже щасливий, що зміг доторкнутися до її музики і показати її широкій аудиторії. Поки що, звісно, не всій Україні, але коли ми звільнимо всі окуповані території, обов’язково продовжимо цей процес. Є ще багато великих міст в Україні, де ми не змогли показати цю музику,а це в Миколаєві, Херсоні, Харкові, Запоріжжі, Сумах, також в Донецьку та Луганську. Я впевнений, що ми обов’язково доїдемо до цих міст і покажемо нашу музику по всій Україні, а особливо в Акмєсджит (Сімферополь), Ак’яр (Севастополь), Бахчисарай, Ялта – обов’язково в вільному Криму.
Яку музику ви слухаєте у вільний час?
Вільного часу в мене дійсно немає. Як я вже казав, я працюю в декількох місцях. І все, що я роблю, йде паралельно.
Але, правда, я стільки слухаю музики за день на роботі, що вдома мені вже навіть не хочеться нічого слухати, якщо тільки не потрібно готуватись до репетиції. Тоді я слухаю концерт, який вже робив, щоб зрозуміти, що треба вдосконалити. Це не для хобі, а для роботи.
Моє хобі — фотографія, але часу на це немає. Хобі, чим би я займався, окрім музики, нема. Тож різні види моєї діяльності дають мені змогу хоча б трохи відволіктись — одна справа в театрі диригувати, інша — викладати. Це дає можливість мозку перемикатись, хоча, насправді, вимотує не менше.
Якби ви могли поставити одну оперу у будь-якому театрі світу, що б це було і чому?
Справа в тому, що оперних вистав у кримських татар немає, на жаль. Музичні вистави є, де співають, грають, танцюють, але це більше підходить до жанру оперетти, мюзиклу, музичної вистави — це трішки інше. Тому я дуже хочу, щоб композитори написали оперу, а я її потім виконуватиму. До речі, з Усеїном Бекіровим є така мрія, і я сподіваюся, що це здійсниться. Він має написати оперу, а я її буду диригувати.
І знову ж таки, для цього потрібно фінансування та підтримка держави, тому що безкоштовно це не робиться. Кожен театр, оркестр, солісти — все це потребує грошей. І коли ми починали з симфонією Криму, ми шукали місце для її реалізації, і коли пропонували одну людину, яка мала колектив, де можна було б це зробити — всі умови для цього були, і оркестр там був, і можна було записати відео — перше питання після всього: «А хто за це все заплатить?» На цьому наш проєкт і закрився.
Потім, на щастя, з’явився Швед Михайло Богданович, генеральний директор національної філармонії України, який зацікавився проєктом і надав таку можливість. Ми це зробили безкоштовно, завдяки державній підтримці. Це якраз те, про що я кажу: коли держава зацікавлена і є можливість, а головне не потрібно шукати гроші на реалізацію того чи іншого проекту.
Щодо нашої симфонії Криму, ми плануємо показати її закордоном. В першу чергу, в Польщі, Литві, Туреччині. І, звісно, можна також показати в Німеччині. Якщо кримськотатарську музику почують за кордоном, це буде для нас дуже важливо.
Кримський дім видав книжку, в якій є сонети Адама Міцкевича чотирма мовами: українською, польською, кримськотатарською і англійською. Це дозволяє нам використовувати підстрочний текст або давати переклад у програмках для ширшої аудиторії. Три країни, які я згадував —це точно місця, де ми можемо це показати.
Але, як завжди, для цього потрібно фінансування. Якщо державні міністерства зацікавлені в таких проєктах, це може бути дуже корисним. Проте вивезти оркестр з України коштує чимало. Іноді можна домовлятися з іноземними оркестрами, щоб я як диригент приїхав, зробив репетиції та показав проєкт там.
Ми вже пропонували цей проєкт у Польщі, Литві, Туреччині, Німеччині, але поки що не показували. Сподіваюся, що з часом ми все-таки знайдемо можливість для цього.
В Києві я б цей проєкт, мабуть, уже не показував, або пізніше. Бажано, щоб це відбулося в інших містах, де це ще не бачили, або навіть в інших країнах. Так, треба рухатись далі, не зупинятися. Наша музика, наша культура не обмежуються лише одним проєктом.
Є ще багато музичних творів, які варто показувати. Тому ми працюємо над іншими проєктами.
Які поради ви б дали молодим музикантам, які прагнуть стати диригентами?
Якщо ти не матимеш достатньо фахового рівня та професіоналізму, а також не будеш конкурентним, тобі буде важко в житті. Тому треба багато знати, багато вміти. Але й удача — це теж важливий елемент. Іноді буває так, що людина дуже здібна, має всі передумови для успіху, але чомусь не виходить. А інші, може, не настільки талановиті, але завдяки удачі чи зв’язкам досягають успіху. Це теж треба враховувати.
Тому я всім своїм студентам кажу: більше вчитися, більше знати і не витрачати час на гонитву за грошима під час навчання. Краще вчитися, бо цей час швидко минає. Коли закінчується навчання, ти залишаєшся сам на сам із життям. Студенти завжди мають підтримку викладача, я за ними стою, підказую на репетиціях, як це робити. Я їм допомагаю, але коли вони випускаються, все змінюється. Ти вже маєш бути готовим до самостійної роботи, бо життя непросте. Важливо, щоб студент був готовий самостійно працювати, навіть коли викладач вже не буде поряд.
Завжди важливо пам’ятати: диригент — це керівник, він має вміти керувати процесом. І до цього треба бути готовим.