До Дня народження віртуозного акордеоніста Шевкета Зморки, якому сьогодні, 17 грудня, виповнилося 48 років, Кримськотатарський Ресурсний Центр підготував ексклюзивне інтерв’ю. У цій розмові заслужений артист України розповів про свій шлях від перших дитячих акордів у Казахстані до великих світових сцен.
Пан Шевкет поділився деталями свого творчого становлення, повернення до Криму та розповів, як музика стала для нього справою всього життя, попри будь-які виклики. Особливу увагу в розмові приділено ролі кримськотатарського фольклору. Музикант переконаний, що саме через живу мелодію, світ відкриває для себе справжній Крим, його багатство та душу корінного кримськотатарського народу.
Також в інтерв’ю Шевкет Зморка розповів про роботу над знаковими проєктами, зокрема над альбомом видатної української співачки кримськотатарського походження Джамали «QIRIM».
Як почалася ваша музична історія? Що стало першим поштовхом до того, щоб обрати музику як професію?
Це почалося з дуже раннього дитинства. Після півтора року, коли я побачив акордеон у родичів, я буквально причепився до нього і майже не відходив. Мама це помітила й прищепила мені любов до інструмента. У неї був гарний слух: вона сама підбирала музику на клавішах, на акордеоні, могла показати й пояснити.
Саме вона почала навчати мене азів, і так усе поступово пішло далі. До того ж у мене був двоюрідний дядько, який тоді навчався в музичній школі. Ми часто приїжджали до нього, і я постійно тягнувся до інструмента. Годинами був поруч, натискав клавіші, закохався в акордеон і свідомо обрав його для себе. І вже тоді навіть не думав сходити з цього шляху.
Що вас на сьогоднішній день мотивує в вашій роботі? Чому ви протягом всього життя, продовжуєте займатися музикою?
Я не знаю, можливо, це дано мені згори. У житті були дуже різні, часто складні ситуації — моменти, коли я замислювався, чи не зійти з цього шляху і не почати займатися чимось іншим.
Особливо важкі часи були після студентських років, коли катастрофічно не вистачало грошей. Але попри все я знаходив у собі сили, терпіння і можливість не відмовлятися від музики та годувати сім’ю саме нею.
Не знаю, чи це вищі сили, але вони постійно мене спрямовують і мотивують. Передусім — це любов до професії та до інструмента. І з роками я лише більше переконуюся, що це справді моє.
Я пробував і малювати, писав портрети, займався цим паралельно, але все це було аматорським і тимчасовим. Навіть думки змінити професію в мене ніколи по-справжньому не виникало.
Паралельно я й зараз освоюю інші напрями, як і раніше вчився чомусь поза музикою. Але моя головна справа в цьому житті — це музика, саме акордеон, а не інші інструменти.
Є музиканти-мультиінструменталісти — це теж дар Божий. А в мене свій шлях: акордеон. Як кажуть, я з ним по життю.
Розкажіть детальніше про своє навчання? Де Ви навчалися? Це було в Криму? Чи це було десь за кордоном? І скільки це тривало?
Моє навчання було з перервами. Усе почалося в Середній Азії, де я народився, у Казахстані, в селі Горне (Капланбек).
Спершу це був дитячий садок. Батьки купили мені маленький акордеон. Як я вже згадував, мама багато мені допомагала, показувала найпростіші уривки популярних на той час пісень, навчала й підтримувала.
Я почав грати й інколи виступав у садочку на святах, виконував те, що вже вмів. Саме там мене, як кажуть, підхопив мій майбутній учитель Ветцель Володимир Іванович. Він працював у дитячому садку акомпаніатором. Помітив мою гру і сказав, що візьме мене під своє крило, тобто, коли прийде час, забере до музичної школи у свій клас. Так і сталося.
У нього я навчався п’ять років у музичній школі. Після її закінчення був певний період перерви. Я не вступив одразу до університету, адже це був початок дев’яностих років. Часи були складні, батькам було тривожно, потрібно було допомагати по господарству.
Згодом я приїхав до Криму сам і вирішив продовжувати свій шлях уже тут. Наприкінці вісімдесятих і на початку дев’яностих кримські татари почали повертатися на історичну батьківщину, коли з’явилася така можливість. Ми теж ухвалили це рішення, але поки батьки залишалися деякий час в Казахстані, я поїхав до Криму першим.
Тут потрібно було шукати земельну ділянку для майбутнього будинку, щоб батьки згодом могли переїхати. Паралельно я намагався не втрачати час і вступив до Кримського училища культури, оскільки не встиг подати документи до музичного училища.
Навчання тривало чотири роки. Мене зарахували одразу на другий курс, адже загальну середню освіту я вже здобув у Казахстані. Після закінчення училища культури я почав працювати й залишився в університеті культури, де близько п’яти років працював концертмейстером.
Згодом я поїхав за кордон, жив і працював там. Після повернення продовжив навчання вже в інституті культури заочно, поєднуючи роботу та навчання.
У 2014 році я був вимушений виїхати з Криму. Після цього був довгий період адаптації. Вже у 2022 році колеги музиканти почали наполягати, щоб я вступив до магістратури і завершив повну вищу освіту, адже мав лише ступінь бакалавра.
Я довго відкладав це рішення, але почалася війна, і друзі наполягли, що потрібно закінчувати. У результаті я вступив і закінчив магістратуру, таким чином завершивши повноцінне фахове навчання.
Щодо наукового ступеня, поки що я не бачу себе саме викладачем. Хоча раніше викладав в університеті Криму, але морально ще не готовий іти в науку. Розумію, що для повноцінної викладацької діяльності це потрібно, але наразі я передусім виконавець.
Чи є серед ваших учнів кримські татари або українці, які хочуть брати приватні уроки гри на акордеоні, і як така підтримка може вплинути на розвиток кримськотатарської музики в майбутньому?
У мене, звісно, періодично з’являються певні викладацькі моменти, якщо так можна сказати. Я проводжу онлайн-заняття. Навіть не зовсім викладаю, а радше допомагаю у форматі консультацій. До мене звертаються переважно з-за кордону, але бувають і запити з України.
Переважно це серйозні дорослі виконавці, які мають конкретні технічні питання. Йдеться про нюанси звучання, штрихи, виразність, ті моменти, на яких складно зосередитися самостійно. У таких випадках музиканти звертаються до виконавців, які вже досягли певного професійного рівня.
В онлайн-форматі на інструменті обов’язково потрібно показувати все на практиці. Це найважливіше, адже про музику недостатньо просто говорити словами. Потрібно грати, щоб людина чула і бачила, як саме це працює.
Відомо, що ви виступаєте в кримськотатарському кафе «Musafir», яке займається своєрідною гастрономічною дипломатією. Як реагують відвідувачі на живу кримськотатарську музику? Як вони її сприймають?
У «Musafir» я прийшов працювати у 2017 році. До цього я взагалі не працював у закладах такого формату. Це не просто концертний майданчик. Тут є національна ідея. Кухня – це кухня, але ідея музики тут працює на вищому рівні.
Саме Джеміль Каріков, заслужений діяч мистецтв, ініціював цю ідею. Він почав грати на народних інструментах, зібрав невеликий склад. З ним співпрацював Ділявер Османов, а також Акім Каракаш, скрипаль, відомий класичний виконавець, який нині живе у Швейцарії.
Вони почали працювати разом, а згодом, коли відкрився цей «Musafir», Джеміль Каріков запросив мене. Він сказав, що хоче, аби тут звучала наша національна музика, наш фольклор. На той момент у мене було чимало концертних проєктів, багато роботи і фактично не було вільного часу. Але мене все ж переконали.
Відверто скажу, я не є фольклорним виконавцем і не глибоким знавцем нашої музики, як, наприклад, Ділявер Осман, який присвятив цьому багато років. Я виконував класичну музику, багато працював із балканським фольклором. Наш фольклор теж знав, певний час грав у Криму в ансамблі, але досвід був не настільки глибокий. Саме тут цей процес почався по-справжньому.
Паралельно з цією роботою я навчаюся сам, пізнаю цей матеріал. Це для мене дуже важливо і корисно. Я поступово відкриваю для себе глибину фольклору, його звучання, матеріал, культурний багаж. Для мене це має надзвичайну цінність.
По-перше, саме заради цього я й працюю в такому форматі. По-друге, для «Musafir» це теж розширення можливостей. Заклад починає працювати не лише як ресторан, а як культурний хаб. Люди приходять і за нашою кухнею, і знаючи, що тут звучить жива фольклорна музика.
Дехто приходить з іншою метою, поспілкуватися чи просто провести час. Але музика все одно починає працювати. Спочатку люди слухають ніби між іншим, а згодом це звучання поступово їм прищеплюється і їм уже хочеться чути його знову.
Це працює як реклама. Спочатку людина не звертає уваги, а потім раптом ловить себе на думці, що десь уже це чула і хоче почути ще раз.
Наш фольклор для багатьох тут спершу звучить незвично. Проте з часом люди починають упізнавати це звучання в інших місцях. Комусь це подобається, комусь байдуже, але в будь-якому разі воно відіграє свою роль. Це культурна цінність, культурний контакт і, без перебільшення, культурна дипломатія.
Наскільки важливо для вас зберігати та популяризувати кримськотатарську нематеріальну музичну спадщину?
Збереження нематеріальної музичної спадщини це надзвичайно важлива річ. Адже депортація була не одна ще з ханських часів, і ми дуже багато втратили. Те звучання, яке існувало раніше, сьогодні вже інше. Змінилися інструменти, з’явилися сучасні підходи. Але те, що ми маємо зараз, необхідно зберегти.
Саме для цього існували і існують фонди. Велику роль у цьому відіграв канал ATR, який організовував системні записи. У Криму було проведено колосальну роботу. Джеміль Каріков і Ленур Іслямов, директор каналу, фактично здійснили прорив у культурному та інформаційному просторі. Такого рівня культурної роботи раніше не було. Величезну роль у цьому відіграли також музиканти, передусім ті, хто й досі живий і має глибокі знання кримськотатарського фольклору.
Зараз у Криму існують ансамблі, які вже самостійно займаються записами, знаходять технічні можливості, працюють із сучасними медіазасобами. З’являються молоді активні команди, які займаються збереженням фольклору. На материковій частині України цю роль тривалий час відігравав ATR. Останніми роками записи відбуваються рідше, але робота все одно триває.
Те, що ми сьогодні граємо наживо, для регіону має величезне значення. Живе звучання працює інакше. Хтось приходить і записує нас наживо в «Musafir», хтось організовує концерти. Наприклад, був концерт у Києві в культурному просторі малого залу Оперети. Ми виступали тріо: Ділявер Осман, я і Ернес Османов. Це був повноцінний концерт кримськотатарської фольклорної музики.
Зал був невеликий, близько сорока п’ятдесяти місць, але він був повністю заповнений. Причому публіка була не лише кримськотатарська. Приходили люди різного віку, і було видно, що ця музика справляє на них сильне емоційне враження. Для багатьох це звучання було незвичним, але водночас дуже близьким.
У нашій музиці є багато спільного із західними регіонами України. Як і Буковина, Гуцульщина, інші прикордонні регіони, ми теж увібрали елементи сусідніх культур. Є схожість у мелодиці, техніці, ритміці. Тому в Чернівцях, Івано-Франківську та інших містах наші концерти сприймалися надзвичайно тепло.
Саме тому живе звучання є таким важливим. Воно зближує людей, створює прямий контакт із музикою. Записи важливі, але живий звук впливає на людину значно сильніше. Я в цьому абсолютно переконаний.
Чи були у вас концерти в інших країнах і чи плануєте ви міжнародні тури?
Концерти за кордоном у мене були ще раніше і досить часто. Я виступав у різних форматах. Це були і сольні концерти, і виступи у складі квартету. До прикладу я співпрацював з французькими музикантами, але переважно з українськими виконавцями.
За кордоном я не грав виключно кримськотатарську музику. В основному це була сучасна музика, твори сучасних композиторів, класика, зокрема музика епохи бароко. Водночас у програмі завжди звучало кілька наших національних фольклорних інструментальних творів.
На Заході дуже важливо, як саме ти подаєш матеріал. Якщо це якісний, продуманий продукт, його сприймають відкрито й із зацікавленням. Проте постійно виконувати лише власний фольклор у сольному концерті не завжди виправдано. Тут важливий програмний баланс.
Зазвичай програма будується так, що спочатку йде класична частина, потім більш сучасна, а вже наприкінці, коли емоційна напруга доходить піку, з’являється фольклор. Саме тоді він лягає в програму органічно, звучить особливо яскраво і справляє сильне враження. У такому форматі наша музика сприймається легко і дуже природно.
Які виступи або концерти за кордоном стали для вас особливо важливими? Зараз плануєте робити концерти за кордоном, чи вже можливо після війни?
Найбільше запам’яталися концерти в Німеччині, Франції та Польщі. У Німеччині я виступав у Берліні, зокрема в Червоній ратуші, а також у Ганновері. У Франції було три концерти в Страсбурзі. Там я виступав у різних складах, зокрема зі співачкою Марінітою та перкусистом Орханом Агабейлі. Також раніше були концерти в Польщі, які залишили дуже теплі спогади.
Я думаю, що повноцінна активна концертна діяльність, дай Боже, іншаллах, як у нас кажуть, буде можлива вже після війни. Водночас окремі прояви культурної дипломатії можуть відбуватися й раніше. Якщо будуть державні або урядові заходи за кордоном, де має звучати кримськотатарська музика як частина представлення України, я, безумовно, братиму в них участь.
Нещодавно, наприклад, відбувся концерт у Катарі, куди я їздив у складі солістів. Ми разом із Джамалою провели там дуже хороший концерт у співпраці з катарськими симфонічними оркестрами.
Що стосується сольних концертів, я вважаю, що цей формат уже повноцінно можливий після завершення війни.
Як ви долучилися до створення альбому Джамали «QIRIM»? Які емоції та досвід вам подарував цей проєкт?
Прем’єра відбулася у травні 2023 року в Національній опері України. Цей альбом – поєднання кримськотатарського фольклору з симфонічним звучанням. Це масштабна ідея, і Джамала, коли її задумала, вже приблизно уявляла, як воно звучатиме, який масштаб і яке враження несе.
Для мене це був також новий досвід. У нас були твори, що звучали з симфонічним оркестром раніше, але тут саме синтез жанрів з фольклором, гармонізація та інструментовка творів були унікальними. Це масштабний і дуже вдалий проєкт, бо він дає нове дихання нашому фольклору у поєднанні з симфонічним звучанням.
Джамала запросила мене до запису ще у 2021 році. Спершу були нариси, з часом багато чого змінювалося, а потім сформувалися остаточні ідеї. Солісти приїжджали з Криму, я був тут. Запис проходив у будинку звукозапису БЗЗ.
Це був дуже класний зал і процес тривав кілька днів. На місці відбувалися доробки та перезаписи, бо під час живої роботи з матеріалом виникали питання, які потребували особливого підходу. Це була важка робота, але результат виправдав усі очікування. Коли я почув майже готову версію, це було дійсно масштабно, у мене навіть мурахи по шкірі.
Думаю, що таке ж враження отримують слухачі. Багата гармонія інструментів передає лінію фольклору: мелодія не змінена, але форма, аранжування і підхід до твору індивідуальні. Дуже талановитий диригент та аранжувальник Артем Рощенко з його багатим досвідом і баченням чудово відобразив це в альбомі.
Якими ще значущими музичними проєктами ви займалися? Можете розповісти про них детальніше?
Я з 2014 року працюю в складі легендарного етно-рок-гурту «Вася Club». Гурт існує з 2000 року, його заснував покійний Василь Гонтарський – автор, виконавець і лідер, який записав три альбоми. Це був дуже популярний і значний проєкт, який гастролював навіть за межами України.
Після смерті Василя гурт тимчасово призупинив діяльність, а потім до складу поступово долучали нових солістів: Сергій Фоменко, Олег Універсал – віртуоз, який грає на різних інструментах, і Роман Сергійович Мацюта, актор і співак.
Я в гурті вже одинадцятий рік. Ми активно виступаємо по Україні, у тому числі на міських майданчиках, проводимо благодійні концерти. Нещодавно у нас було навіть два концерти на тиждень – це рекорд для цього важкого періоду.
Проєкт був для мене новим, бо раніше я грав етноджаз як соліст. Спершу етно-рок здався мені не зовсім моїм форматом, але з часом я зрозумів, що себе бачу в цьому проєкті, і почав активно працювати.
Також були численні колаборації з Мариною Захаровою (Марініта).
У межах співпраці з джазовим оркестром «RadioBand» під керівництвом Олександра Фокіна ми працювали з відомими іноземними солістами, співаками та інструменталістами зі США та країн Європи.
У мене є також власний проєкт квартет «Шевкета Зморки». До складу колективу входять: Олег Доніч (сопілка та кларнет), Євген Сядько (акустична гітара), Айк Єгіян (перкусія) та я.
Виступи цього проєкту планувалися в Австралії та Європі, однак через початок пандемії COVID-19 усі концерти були скасовані. Після цього проєкт існує переважно у віртуальному форматі, адже нині концертна діяльність значно обмежена і частина музикантів виїхала за кордон.
Окремо варто виділити співпрацю з Олексієм Горбуновим, народним артистом України, актором театру і кіно. Ми працюємо разом з 2015 року у складі гурту «Сум пілота», раніше він мав назву «Грусть пілота». У межах цього проєкту відбувалися музично-творчі вечори Олексія Горбунова, програми на основі пісень українських авторів, а також музичні вистави, з якими ми гастролювали Україною та за кордоном. Наразі виступи і гастролі тривають.
Також я співпрацюю з проєктом Олексія Когана, відомого радіо- і телеведучого, джазового музиканта та публіциста. «JazzInKyivBand» реалізує джазові концертні програми переважно в Києві. Мене періодично запрошують до участі в окремих частинах програм, у межах яких ми створюємо спільні музичні програми. Це для мене теж важливий і значущий проєкт.
Як отримана вами нагорода «Заслужений артист України» вплинула на вашу творчість, діяльність або подальші професійні плани?
Чесно кажучи, я не чекав цієї нагороди, не добивався її і не намагався отримати. Я просто працював.
До мене звернулися професіонали і сказали, що треба заповнити анкету і подати документи, бо давно пора. Я відповів, що для мене найголовніше – це моя працездатність і можливість бути корисним людям. Нагороди я ніколи не ставив собі за мету.
Я дуже вдячний за цю нагороду. Для мене це велика честь – державне визнання. Не знаю, чи я дійсно вартий цієї нагороди, але моя головна мета – працювати далі з музикою. Це моє життя, моє покликання з дитинства.
Ніхто не примушував мене цим займатися – я сам обрав цей шлях. Це щось, що дано вище, не випадково я обрав музику.
Мої досягнення вимірюються не титулами і не нагородами, а тим, наскільки моя музика потрібна людям. Якщо мене слухають і сприймають – значить, я живу, творю і щасливий.
Чи сприяє кримськотатарська музика тому, щоб українці та іноземці більше дізнавалися про культуру корінного кримськотатарського народу?
Вона впливає на розуміння та сприйняття культури загалом. Дуже багато людей дивуються, спершу послухавши музику або прийшовши на концерт, і кажуть: «Я навіть не думав, що у кримських татар така цікава музика».
Музика відкриває для людей бачення фольклору – не політичне, а культурне та інформативне. Вона показує багатство звучання, мелодики і сприйняття цієї музики.
Є моменти схожості, іноді пісні нагадують український фольклор, але слухачі сприймають це як щось нове, нове дихання, і захоплюються більшістю композицій. Після цього у людей виникає зацікавленість – вони починають самостійно більше дізнаватися про історію і культуру корінного кримськотатарського народу. Перший доторк до музики поступово відкриває інтерес до вивчення самобутності кримськотатарської культури, і такі випадки трапляються дуже часто.