Кримський політв’язень Марат Батиров із Кєфе (Феодосії), який понад шість місяців перебував у статусі інкомунікадо, написав серію віршів у російському полоні. Деякі з них він присвятив своїм друзям та онуку.
Ще до незаконного затримання Марат Батиров захоплювався поезією. Після виходу на пенсію він писав вірші про Крим, кохання та життя. Уже за ґратами, попри ізоляцію та важкі умови утримання, він написав багато нових віршів на різні теми. Сьогодні Кримськотатарський Ресурсний Центр хоче познайомити читачів із деякими з них.
Тривале перебування у статусі інкомунікадо, ізоляція від рідних та постійний психологічний тиск не змогли зламати його прагнення до творчості. Людину можна позбавити волі, але творчість неможливо ув’язнити.
Уродженець Акмєсджіта (Сімферополя) Марат Батиров, 30 січня 1962 року народження, який майже все своє життя прожив у селі Кизилташ (Краснокам’янка) Феодосійського району, став жертвою насильницького зникнення 2 жовтня 2025 року в тимчасово окупованому Криму. Протягом шести місяців його місцеперебування залишалося невідомим.
Як повідомив 3 листопада 2025 року Голова Правління Кримськотатарського Ресурсного Центру, член Меджлісу кримськотатарського народу Ескендер Барієв, невідомі особи вивели Марата Батирова з квартири, супроводили до гаража, після чого вивезли у невідомому напрямку.
Протягом шести місяців рідні не мали жодної інформації про його долю. За словами Ескендера Барієва, було направлено понад 19 запитів до слідчих ізоляторів як тимчасово окупованого Криму, так і прикордонних регіонів рф, куди зазвичай етапують незаконно затриманих кримчан. На всі надіслані запити окупаційні органи стандартно відповідали, що Марат Батиров у них не утримується.
Лише 3 квітня Кримськотатарському Ресурсному Центру стало відомо, що Марат Батиров перебуває у СІЗО №2 Акмєсджіта (Сімферополя).
За інформацією КРЦ, сьогодні стан здоров’я політв’язня суттєво погіршився. У нього виникли серйозні проблеми із зором. Співробітники СІЗО №2 Акмєсджіта (Сімферополя) не передають йому окуляри, яких він гостро потребує. Через неналежну якість харчування, стрес, пережитий після незаконного затримання, та неякісну воду у чоловіка значно погіршився стан зубів.
До виходу на пенсію Марат Батиров служив у морській піхоті. Після завершення військової кар’єри він планував спокійно жити у своєму рідному селі Кизилташ (Краснокам’янка), однак російська окупаційна влада позбавила його як особистої свободи, так і планів на спокійну старість.
У своїх віршах Марат Батиров розповідає про несправедливість, жорстокість війни, силу людського духу та висловлює щиру вдячність друзям, які не відвернулися від нього у найважчий період його життя.
Окремий вірш політв’язень присвятив своєму онуку. У ньому він ділиться болем вимушеної розлуки, розповідає про те, як опинився у біді, як непросто вибороти свободу, та залишає онукові настанову — за будь-яких обставин не втрачати людську гідність, силу духу і віру в життя.
«Моим друзьям»
Спасибо вам, мои друзья,
Что в трудную минуту вы со мной,
Не отвернули взор свой от меня
И не испуганы проклятою войной.
Спасибо вам за ваши сильные молитвы —
Они не дали мне на дно упасть,
Укрепляя дух Святой, овеяв думы.
Я жив, живу и буду жить!
Я буду жить на зло врагам,
Бороться за свою свободу,
Из тьмы тянуться к солнечным лучам,
Расправив крылья, подняться в небо — на свободу.
Спасибо вам, мои друзья!
Я верил вам и верю я сейчас.
В моём вы сердце навсегда,
И эти строчки я пишу о вас.
«Моему внуку»
Привет, любимый мой внучок! Прости, что я давно тебя не видел. Ты не подумай плохо обо мне, я не забыл тебя, Здесь просто началась проклятая война.
И я не смог стоять в сторонке молча, Смотреть, как гибнут дети, старики… Смотреть последствия бомбёжек — страшные картинки, Как Украину милую, родную чужие топчут сапоги.
Я помогал чем мог помочь державе. Нет, я не брал оружие в руки, не стрелял… В далёкой юности я был уж на войне И дал зарок не брать оружие в руки снова.
Тянулись дни, тянулась и война, Бездарно как-то, без конца и края. Подкралась тихо и ко мне беда: Предатели безжалостно сдали врагам меня.
Твой дед из крепкой стали и гранита, Враги хотели дух его сломить, Его пытали, били, унижали… И не смогли сломать!
И не сломали, смогли лишь волю закалить. Я знаю, всё случится очень скоро — Закончится проклятая война, И снова дед твой будет на свободе.
Тебя увижу, обниму и поцелую я.
Я тебя люблю!