Голова Правління Кримськотатарського Ресурсного Центру та член Меджлісу кримськотатарського народу Ескендер Барієв до 35-ї річниці створення Меджлісу кримськотатарського народу поділився власним баченням еволюції кримськотатарського національного руху. Правозахисник заявив, що за майже 70 років після депортації рух пройшов три історичні етапи — правозахисний, правозахисно-політичний та національно-визвольний, зберігши незмінною головну мету — захист кримськотатарського народу, його прав, ідентичності та боротьбу за вільний український Крим.
Повний текст
30 червня виповнилося 35 років з дня створення Меджлісу кримськотатарського народу як представницько-виконавчого органу Курултаю кримськотатарського народу.
Для більшості це лише історична дата.
Для мене ж це привід замислитися над тим, як за майже сім десятиліть після депортації змінювався кримськотатарський національний рух, які етапи він пройшов, які виклики долав і що ми маємо винести з цього досвіду сьогодні.
На моє переконання, кримськотатарський національний рух пройшов три великі історичні періоди:
ПЕРШИЙ ПЕРІОД – правозахисний (1956–1991)
Він розпочався фактично відразу після скасування у 1956 році режиму спецпоселення щодо депортованого кримськотатарського народу.
Попри формальне зняття статусу спецпоселенців, кримським татарам не було повернуто головне право – право повернутися на свою Батьківщину.
Саме тоді народ почав самоорганізовуватися.
Перший етап цього періоду я називаю етапом становлення та інституціоналізації.
Саме тоді виникли перші ініціативні групи практично в усіх місцях компактного проживання кримських татар. Саме тоді створювалися місцеві ініціативні групи, вибудовувалася горизонтальна мережа взаємодії між громадами, накопичувався досвід колективної роботи.
Вони стали основою майбутнього національного руху.
Кульмінацією цього етапу стало проведення Всесоюзної зустрічі представників ініціативних груп, під час якої було ухвалено історичний документ – «Наказ народу», що визначив спільну позицію національного руху. Під яким було зібрано 65 тисяч підписів.
На мою думку, саме цей документ став першою політичною програмою кримськотатарського національного руху.
Його основні положення були надзвичайно чіткими:
– організоване державне повернення народу на свою національну територію – Крим;
– компактне розселення там у всіх місцях історичного проживання;
– відновлення національної соціалістичної державності в Криму (малася на увазі Кримська АРСР);
– відновлення культурних, мовних та освітніх прав;
– припинення дискримінації кримських татар;
– об’єднання всього народу навколо єдиної мети – повернення на Батьківщину та відновлення національно-територіальної автономії.Другий етап настав у другій половині 60-х, коли до руху почало активно долучатися молоде покоління.
Саме молодь принесла нову динаміку та підходи до боротьби. Якщо старше покоління зосереджувалося переважно на петиційній роботі та правозахисній діяльності всередині СРСР, то молоді активісти дедалі більше орієнтувалися на зовнішній світ, почали співпрацювати з радянським дисидентським рухом, міжнародними правозахисними організаціями, доносили інформацію про злочини радянської влади до світової спільноти.
Попри відмінності між цими двома етапами, вони складають єдиний історичний період, який я визначаю як правозахисний у кримськотатарському національному русі.
Проте обидва ці етапи залишалися єдиним правозахисним національним рухом.
Його головною особливістю було те, що практично кожен, хто ставав ідеологом, лідером чи функціонером, свідомо ризикував свободою.
Бути одним із керівників національного руху або ініціативної групи означало бути готовим до арештів, обшуків, звільнення з роботи, адміністративного та карного переслідування, політичних процесів і багаторічного ув’язнення.
Саме це принципово відрізняє той період від усіх наступних.
У цей час у русі сформувалися чотири категорії учасників:
перша – ідеологи, які формували стратегію, готували документи, проводили самоперепис народу, писали тексти петицій;
друга – функціонери, які організовували збір підписів, поїздки делегацій до москви, забезпечували зв’язок між регіонами, підтримували політичних в’язнів та їхні родини;
третя – активісти, які брали участь у зборах, мітингах, матеріально підтримували рух;
І четверта — агенти КДБ («стукачі»), які впроваджувалися у національний рух, збирали інформацію, провокували конфлікти та поширювали кремлівські наративи про те, що кримські татари вже нібито «вкорінилися» в Узбекистані й не повинні повертатися до Криму.
ДРУГИЙ ПЕРІОД – правозахисно-політичний (1991–2014)
Повернення кримських татар до Криму відкрило нову сторінку історії. Ключовою подією стало скликання у 1991 році Курултаю кримськотатарського народу та створення Меджлісу як його представницько-виконавчого органу.
Саме тоді кримськотатарський національний рух отримав власну систему національної самоорганізації.
Правозахисна діяльність не припинилася. Навпаки, вона продовжувалася.
Проте тепер вона поєднувалася з політичним представництвом народу в незалежній Україні.
Саме тому я визначаю цей період як правозахисно-політичний.
Разом із новими можливостями з’явилися й нові виклики.
Частина учасників почала сприймати Меджліс не лише як національний представницький орган, а й як можливість реалізувати власні політичні амбіції.
До попередніх категорій учасників руху додалися ще три:
Політики – ті, хто розглядав участь у русі як шлях до депутатського мандата чи державної посади;
«Паразити» – ті, хто використовував авторитет Меджлісу винятково для особистої вигоди, не працюючи на інтереси народу;
Опозиція – ті, хто від самого початку виступав проти системи національного самоврядування Курултай-Меджліс або прагнув її замінити іншими моделями представництва;
ТРЕТІЙ ПЕРІОД – національно-визвольний (з 2014 року)
Російська окупація Криму стала початком нового етапу.
Ненасильство як фундамент руху.
На моє переконання, головною рисою кримськотатарського національного руху протягом перших двох історичних періодів була послідовна ненасильницька стратегія боротьби.
Від 1956 року і до початку російської окупації Криму у 2014 році рух свідомо спирався на правові, громадські та політичні методи:
– петиційні кампанії;
– самоорганізацію через ініціативні групи;
– самоперепис народу;
– делегації до органів влади;
– відкриті звернення;
– співпрацю з правозахисниками та дисидентами;
– мирні зібрання та мітинги;
– діяльність Курултаю та Меджлісу.Навіть у найскладніші роки радянських репресій рух не перейшов до терористичних чи збройних методів боротьби.
Саме це, на мою думку, є однією з найважливіших особливостей кримськотатарського національного руху у світовій історії корінних народів.
Що змінилося після 2014 року?
Російська окупація Криму створила принципово нову ситуацію. Заборона Меджлісу кримськотатарського народу, масові обшуки, арешти, політично мотивовані вироки, викрадення активістів та переслідування кримських татар фактично повернули рух до активної правозахисної боротьби.
Однак одночасно з’явився ще один елемент – збройний спротив російській агресії.
І тут принципово важливо підкреслити: цей спротив здійснюється не через приватні або незаконні воєнізовані структури, а виключно через офіційні силові структури Української держави – Збройні Сили України, Національну гвардію, підрозділи територіальної оборони та інші законні інституції сектору безпеки і оборони.
Це принципово відрізняє сучасний етап від будь-яких форм нелегального насильства.
Таким чином, навіть поява збройного компоненту після 2014 року не заперечує правозахисну традицію руху. Вона лише доповнює її правом народу захищати свою державу та свою Батьківщину в умовах міжнародно визнаної збройної агресії.
Перші два періоди кримськотатарського національного руху були базою ненасильницького спротиву. Третій період не відмовився від цієї традиції, а доповнив її правом захищати Україну та Крим зі зброєю в руках – виключно в межах законних силових структур держави.
Кримськотатарський національний рух еволюціонував від ненасильницького правозахисного руху до національно-визвольного руху, не відмовившись від принципів права, легітимності та інституційної відповідальності.
Замість висновку
Озираючись на майже сім десятиліть боротьби, дедалі більше переконуюся в одній простій істині. Національний рух існує не для того, щоб робити політичну кар’єру. Він існує для того, щоб зберегти народ.
Саме тому різницю між справжнім діячем національного руху і політиком найкраще передає фраза, яка, на мою думку, повинна стати дороговказом для кожного з нас:
«Політик думає про наступні вибори, а активіст національного руху – про наступні покоління».
Що залишалося незмінним протягом усіх трьох періодів?
Попри зміну історичних обставин, поколінь, форм і методів боротьби, кримськотатарський національний рух завжди мав стратегічну мету, яка залишалася незмінною.
На моє переконання, протягом усіх трьох історичних періодів його об’єднували чотири фундаментальні завдання:
Перше – збереження кримськотатарського народу та його ідентичності як корінного народу України.
Після депортації 1944 року перед радянською владою стояло завдання не лише фізично вигнати кримських татар із Батьківщини, а й поступово позбавити їх історичної пам’яті, національної ідентичності, мови та культури. Саме тому боротьба за збереження народу стала основою всього національного руху;
Друге – повернення на Батьківщину та відновлення зв’язку з Кримом.
Спочатку це була боротьба за право повернутися до рідної землі. Після масового повернення – боротьба за можливість жити і розвиватися на своїй землі. Після російської окупації 2014 року – боротьба за деокупацію Криму та забезпечення права кримськотатарського народу вільно жити на своїй історичній Батьківщині;Третє – захист колективних прав кримських татар та інших корінних народів України.
Йдеться не лише про права окремої людини, а про право всього корінного народу на самобутність, самоврядування, мову, культуру, представницькі інституції та участь у вирішенні питань, що стосуються його майбутнього. Саме тому створення системи Курултай-Меджліс стало закономірним результатом багаторічної боротьби.
Четверте – відповідальність перед наступними поколіннями.
Кожне покоління кримськотатарського національного руху працювало не лише заради власного часу. Люди ризикували свободою, кар’єрою, добробутом, а нерідко й життям, щоб їхні діти та онуки могли жити вільно на своїй землі, говорити рідною мовою, зберігати свою культуру та не боятися бути кримськими татарами.
Саме ця відповідальність перед майбутнім, на моє переконання, є головною відмінністю справжнього національного руху від звичайної політичної діяльності.
Недарма кажуть: справжній лідер національного руху повинен думати не про власне політичне майбутнє, а про майбутнє свого народу.
Саме тому історія кримськотатарського національного руху – це не історія окремих лідерів чи політичних кампаній, це історія поколінь людей, які, попри депортацію, репресії, окупацію та переслідування, зуміли зберегти свій народ, його гідність і віру в повернення до вільного українського Криму.
Що далі?