У 2021 році за ініціативою Президента України Верховна Рада України ухвалила Закон «Про корінні народи України». Для кримських татар, караїмів і кримчаків це стало важливим кроком у боротьбі за свої права. Але що передувало ухваленню, як просувалась адвокація, і чому після прийняття закон «завис»? Про це ми поговорили з Головою Правління Кримськотатарського Ресурсного Центру, Головою управління зовнішніх зв’язків та правозахисної діяльності Меджлісу кримськотатарського народу Ескендером Барієвим.
У розмові він розповів про десятиліття боротьби, політичний саботаж, зовнішній тиск, «чорні мітки» кандидатам у президенти й чому закон треба було ухвалити ще у 2014 році.
- Коли і як кримські татари почали офіційно домагатися визнання себе як корінного народу України?
Тема «Визнання кримськотатарського народу корінним народом» насправді почалася ще з 1991 року, коли кримські татари — вже в активний період повернення на історичну батьківщину, створювали свої представницькі органи і неодноразово зверталися до Верховної Ради України, до політиків, до Президентів України з проханням закріпити за кримськими татарами статус корінного народу.
Далі всі процеси розвивалися: де-юре кримські татари не визнавались корінним народом, але де-факто Україна не протидіяла тому, щоб кримські татари брали участь у різних міжнародних форумах, у механізмах ООН, які займаються питаннями корінних народів. Саме тому представники Меджлісу кримськотатарського народу з 1995 року брали участь у роботі комісії з розроблення Декларації ООН про права корінних народів. І далі, коли почав діяти Постійний форум ООН з питань корінних народів, кримські татари теж брали в ньому участь.
Тобто, Україна не приєдналася до Декларації, коли її вже було ухвалено, але й не забороняла кримським татарам брати участь у Постійному форумі ООН з питань корінних народів та в Експертному Механізмі ООН щодо прав корінних народів. Паралельно в Україні активно тривали дискусії щодо корінних народів.
- Які основні міфи чи аргументи використовували противники визнання кримських татар корінним народом?
І саме тоді точилися дуже великі суперечки. Наприклад, у Криму деякі проросійські науковці постійно стверджували, що кримських татар не можна визнати корінним народом, бо, мовляв, корінні народи — це ті, що ведуть племінний спосіб життя. А щодо кримських татар постійно наголошували, що це цивілізований, урбанізований народ, серед якого багато людей з вищою освітою. Саме тому, на їхню думку, кримські татари не можуть вважатися корінним народом.
У відповідь з боку кримськотатарських експертів постійно наводилися аргументи, що йдеться не про племінний спосіб життя, а про те, що корінні народи — це ті народи, які не мають власної державності. Корінні народи — це ті, чиї території історично перебувають у межах сучасних держав.
Кримські татари, які свого часу мали власну державність, державні утворення навіть у складі СРСР, — вони формувалися на території Криму, так само як караїми і кримчаки. Водночас деякі вчені намагалися знову посилатися на радянську історіографію й твердити, що кримські татари начебто не мають жодного стосунку до Криму, що вони взагалі не були першими, хто там з’явився тощо.
- Якими були перші конкретні юридичні кроки для закріплення статусу корінного народу?
Проводилися круглі столи. Але паралельно тривала робота над тим, щоб закріпити це питання на правовому рівні в Україні. І насправді перший крок був зроблений тоді, коли в Конституції України в двох статтях, як от в 11 статті з’явилося поняття корінних народів України. Але там не зазначено прямо, що корінними народами є саме кримські татари, караїми і кримчаки. А в 92 статті йдеться про те, що виключно законами України визначаються права корінних народів і національних меншин.
Тобто в Конституції йшлося про корінні народи, але на законодавчому рівні не було чіткого визначення, хто саме до них належить. Паралельно, на світовому рівні, справді відбувалася ціла низка міжнародних адвокаційних заходів, конференцій. Зокрема, якщо говорити про Міжнародну організацію праці, про Конвенцію МОП № 169.
Насправді, в міжнародних документах більше говорилося про корінні народи як про представників тих спільнот, які не зберігають племінний спосіб життя, а живуть у гармонії з природою, ну, умовно кажучи, «не бігають у пір’ях». Але вже в Конвенції МОП №169 містяться чіткі роз’яснення, що корінний народ — це не лише ті, хто веде племінний спосіб життя, а й ті народи, які не мають власної державності й потребують особливої уваги для того, щоб могли розвиватися на своїй землі.
Далі, що стосується процесів: були спроби. У 2000 році в Києві було проведено «Великий круглий стіл», у якому я теж брав участь. На цьому круглому столі обговорювалися питання, зокрема були сформульовані рекомендації. Тоді було рекомендовано, щоб в Україні кримськотатарський був визнаний корінним народом. Були розроблені відповідні рекомендації для держави.
Далі були спроби зареєструвати закони про корінні народи. У 2001 році, був зареєстрований відповідний законопроєкт. Потім було зареєстровано ще один законопроєкт — про статус кримськотатарського народу. Але ці законопроєкти, в принципі, навіть не проходили комітетів, і це питання постійно затягувалося.
Крім того, паралельно з цим почали з’являтися різні рекомендації з боку ОБСЄ та Ради Європи. Вони підкреслювали, що для забезпечення прав кримських татар необхідно ухвалити закон про корінні народи. А далі відбулася окупація Криму.
- Як Меджліс кримськотатарського народу реагував на початок окупації Криму у 2014 році?
Тоді кілька членів Меджлісу, зокрема я, Меджит Сулейманов і активіст національного руху Сінавер Кадиров — почали активніше діяти. Ми з Сінавером Кадировим стали приїжджати до Києва, зустрічалися і спілкувалися з юристами, з українськими міжнародниками. Почали працювати з представниками різних фракцій українського Парламента та пояснювати, що росія намагається виправдати окупацію Криму, посилаючись на волю якогось «кримського народу». Але такого народу не існує.
Є кримськотатарський народ — корінний народ. І якраз напередодні «референдуму» було дуже важливо, щоб пролунала реакція з боку Меджлісу. Тоді було підготовлено звернення Меджлісу кримськотатарського народу до Верховної Ради України та всього українського народу.
У цьому зверненні Меджліс чітко зазначив, що як представницький орган кримськотатарського народу підтримує територіальну цілісність України, її суверенітет і, як корінний народ, бачить своє майбутнє саме в незалежній Україні. Це звернення дало перший поштовх. Воно було прийнято 15 березня — перед так званим «референдумом», а вже 20 березня Верховної Ради України прийняла Постанову № 1140-VII. Ми, по суті, над цим і працювали та очікували таку реакцію.
Насправді ми планували, що звернення від Меджлісу буде зачитано у Верховній Раді. Ми — тобто група, яка цим займалася, а саме я, Сулейманов, Кадиров та юристи. Ми також розробили проєкт Постанови ВР України і пропонували, що з цим зверненням виступить народний депутат Мустафа Джемілєв.
Але на той момент у Верховній Раді виступив майбутній Президент України Петро Порошенко. Тоді й було ухвалено Постанову №1140-VII «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави». Це була перша юридично закріплена форма визнання кримських татар, караїмів і кримчаків корінними народами, а Меджлісу і Курултаю — статусу офіційних представницьких органів.
- Яку роль у процесі визнання відіграла Постанова Верховної Ради від 20 березня 2014 року?
У Постанові Верховна Рада України доручає Кабінету Міністрів України терміново подати проекти законів України, нормативно-правових актів України, які визначають та закріпляють статус кримськотатарського народу як корінного народу України. При цьому ми продовжували приїжджати до Києва і працювати з різними фракціями. І з Комітетом з прав людини Верховної Ради України.
Насправді, на той момент були зареєстровані два законопроєкти:
Перший — це Закон про відновлення прав корінного кримськотатарського народу, депортованого за національною ознакою. Цей законопроєкт зареєстрував Москаль Геннадій Геннадійович. Я особисто його просив — і він це зробив.
Далі — другий закон, який він також зареєстрував, — це Закон про статус кримськотатарського народу.
Крім того, був зареєстрований ще один законопроєкт — про корінні народи, підготовлений фракцією УДАРу. Я можу сказати, що це був доволі сильний та якісний законопроєкт.
Я переконаний, що якби законопроєкт від УДАРу все-таки винесли на розгляд Верховної Ради, його могли б ухвалити ще у 2014 році. Але ці законопроєкти не пройшли розгляд у профільному комітеті і так і не були винесені на голосування. Їх відхилив комітет.
- Чому процес ухвалення закону “Про корінні народи України” так затягувався? Хто цьому перешкоджав?
У підсумку процес затягувався ще більше. Але при цьому Кабінет Міністрів України на підставі відповідної постанови розробив план дій. У межах цього плану, — Міністерство культури України, — мало розробити проєкт закону про корінні народи до IV кварталу 2016 року.
Деякі почали говорити про те, що потрібен рамковий закон про корінні народи, а вже доповненням до нього мав би бути окремий закон про статус кримськотатарського народу. Тому в публічному полі з’явилася інформація — про ініціювання одразу двох законопроєктів:
- «Про корінні народи України»
- «Про статус кримськотатарського народу».
– Як виникла ідея розробити одразу «тріаду законів»? І чому це не вдалося реалізувати?
У ці ж роки при Конституційній комісії була створена робоча група з питань внесення змін і доповнень до розділу X Конституції України.
У процесі роботи цієї комісії був підготовлений законопроєкт щодо змін до Конституції. Тож деякі політики, зокрема й кримськотатарські, наполягали на тому, що Верховна Рада має ухвалити своєрідну «тріаду законів»:
- Проєкт Закону про внесення змін до розділу X Конституції України
- Проєкт Закону про статус Меджлісу кримськотатарського народу
- Проєкт Закону про корінні народи.
На жаль, ми втратили на це три роки. Хоча до цього, ще у 2016 році за ініціативою Кримськотатарського Ресурсного Центру був проведений круглий стіл, де були підняті відповідні документи і плани. Згідно з ними, до IV кварталу 2016 року Міністерство культури України мало підготувати проєкт закону про корінні народи, передати його до Кабінету Міністрів України, а вже Кабінет Міністрів мав зареєструвати його у Верховній Раді.
- Чому Ви виступали проти розділення на два законопроєкти — про корінні народи та про статус Меджлісу?
Коли ми почали ініціювати цей процес, на жаль, знову виникло питання: розділяти на дві групи. Одна мала працювати над законом про корінні народи, інша — над Законом про статус кримськотатарського народу.
Я особисто, як і представники Кримськотатарського Ресурсного Центру та наші експерти-юристи, дотримувалися позиції, що краще мати один, але всеосяжний Закон «Про корінні народи України». Бо не факт, що Закон про статус кримськотатарського народу буде ухвалено. До нього може бути неоднозначне ставлення, його можуть по-різному тлумачити, і, зрештою, можуть виникнути зауваження, зокрема про те, що він нібито містить елементи дискримінації.
Тому я тоді більше працював у групі над Законом «Про корінні народи» . Команда КРЦ розробила відповідний проєкт — він був більш повним. Ми цей законопроєкт направили і до Президента України, і до Комітету з прав людини Верховної Ради України, і до Кабінету Міністрів — з метою, щоб його взяли за основу.
Далі, коли ми вже підійшли до 2018 року, на жаль, інтерес до теми Криму почав спадати.
І тоді я почав говорити про те, що не варто говорити про «тріаду законів», тому що один закон може бути ухвалений, а інший — гальмуватиметься. Тут дуже важливий перший крок, а ми втратили на це три роки. Упродовж цих трьох років я намагався пояснити, що для нас у першу чергу важливо ухвалити закон про корінні народи — щоб у правовому полі України чітко було закріплено поняття «корінні народи».
Відповідно, вже після ухвалення такого закону можна переходити до інших аспектів — до реалізації права на самовизначення тощо. Адже й сама процедура ухвалення закону про корінні народи — це проста більшість, тобто достатньо 226 голосів. Їх завжди легше знайти, ніж конституційну більшість — 300 голосів, потрібних для змін до Конституції. А це вже політично набагато складніше.
Тому я наголошував: наступним етапом може стати внесення змін до Конституції, щоб узгодити національне законодавство з міжнародними нормами, зокрема в частині прав корінних народів і їхнього права на самовизначення.
- Як Кримськотатарський Ресурсний Центр намагався повернути суспільну увагу до Криму?
Крім того, у 2018 році Кримськотатарський Ресурсний Центр побачив, що інтерес до теми Криму почав зменшуватись. Центральні українські медіа майже не висвітлювали ситуацію в Криму — навіть за статистикою, на рівні 0,001%.
На передодні виборів Президента України ми розробили інформаційно-адвокаційну кампанію «Кандидате, скажи чий Крим?». 28 грудня 2018 року ще до початку реєстрації кандидатів у Президенти України ми провели пресконференцію, на якій заявили про початок і деталі кампанії «Кандидате, скажи чий Крим?», що будемо моніторити, у кого з них у виборчих програмах згадується Крим, корінні народи, реалізація їхніх прав, захист прав людини та тема деокупації Криму.
.jpg)
Ми публічно оголосили про нашу кампанію. Ми проаналізували наявність теми Криму у програмах, якщо її немає, ми називаємо конкретно, у яких кандидатів вона відсутня. Але при цьому даємо шанс під час кампанії повернутися до цієї теми, почати про неї говорити.
Якщо ж упродовж усієї агітаційної кампанії кандидати жодним чином не зачіпали тему Криму — ми встановлювали чіткі строки та починали вручати їм «чорні мітки». Тобто кандидатам у президенти, які або відкрито вважають Крим російським, або взагалі ігнорують це питання. Ця кампанія справді стала помітною та резонансною. Деяким кандидатам я публічно, у прямому ефірі, вручав чорні мітки.
Інші ж буквально втікали й ховалися. Наприклад, той же Ляшко. Ми неодноразово приїжджали до його штабу. Щойно нас бачили — одразу зачиняли двері. Морозу я вручив чорну мітку у прямому ефірі. Ми вручали чорні мітки Бойку та ще кільком кандидатам, це все задокументовано.
Крім того, після президентських виборів розпочалися парламентські. Ми продовжили цю кампанію, але вже щодо кандидатів у народні депутати. Через велику кількість мажоритарників охопити всіх було складно, тому ми більше зосередились на аналізі програм політичних партій.
Ми інформували громадськість про те, які політичні сили і як ставляться до Криму, які пункти містять їхні програми щодо цієї теми.
Пізніше стартували вибори до Європарламенту. Ми провели кампанію на загальноєвропейському рівні — надсилали запити європейським партіям, отримували відповіді, де вони інформували про свою позицію щодо Криму.
Далі було призначено представником Президента України в Автономній Республіці Крим Антона Кориневича. Коли він тільки приступив до обов’язків, у нього ще не було повноцінної команди та заступників. І він тоді запитав у нас: з чого, на вашу думку, варто почати?
Тоді було чітко сказано, що є три законопроєкти. Кориневич прямо зазначив: «Ви ж самі розумієте, що ухвалити одразу три закони — це нереально». Я з ним погодився і пояснив, що найголовніше в цій ситуації прийняття Закону «Про корінні народи». Саме цей закон є базовим і пріоритетним.
Ми передали йому наш проєкт. Оскільки на той момент уже був новий Президент України Володимир Зеленський, то ми повторно надіслали наш законопроєкт про корінні народи не лише Офісу Президента, але й усім державним органам і установам, у компетенцію яких входить це питання.
Паралельно ми продовжували інформаційну кампанію, у якій пояснювали, що визнання кримських татар, караїмів та кримчаків корінними народами України є дуже важливим і необхідним. Верховна Рада ще раніше ухвалила відповідну постанову, яку треба виконувати. Кабінет Міністрів мав реалізувати конкретний план дій, але з моменту його затвердження минуло вже понад п’ять років — і нічого не було виконано.
Ми наголошували, що це питання є принциповим для подальшої боротьби за Крим, зокрема в інформаційній площині. Справді, ближче до 2021 року, вже у 2020-му, команда Президента України почала працювати активніше. Саме тоді з’явився Законопроєкт «Про корінні народи», ініційований Президентом України.
Також у 2020 році було створено робочу групу зі створення Кримської платформи. Ця ініціатива охоплювала ключові питання: чий Крим, права корінних народів, а також формування чіткої стратегії деокупації.
Хоча ще у 2015 році при РНБО працювала спеціальна комісія, у якій я брав участь, на жаль, тоді не вдалося сформулювати повноцінну стратегію. І лише у 2021 році над нею почали активно працювати. У квітні 2021 року нарешті була представлена стратегія деокупації Криму.
Тобто ми побачили поетапні, серйозні кроки в напрямку законодавчого врегулювання прав корінних народів і в частині політики щодо Криму. У квітні — стратегія, згодом у липні відбулося ухвалення закону про корінні народи. І вже у серпні того ж року було проведено перший міжнародний саміт Кримської платформи.
Це була системна, ґрунтовна робота з усіх ключових напрямів.
Щодо самого закону, то, звичайно, ми могли б говорити про те, що у нашому проєкті було закладено більше деталей, більш ґрунтовне регулювання. Адже прийнятий закон має радше рамковий характер. Щоб він реально запрацював, потрібна ціла низка підзаконних актів, а також внесення змін до низки інших законів.
Тож ми, наша команда, зайняли чітку позицію й закликали всіх підтримати цей закон, навіть попри його недосконалість, адже він не є поганим. Було критично важливо, щоб хоча б такий закон був ухвалений.
Адже якраз у той момент дуже активно почали виступати проти закону російські сили. Президент рф, Державна дума росії — вони оприлюднювали заяви, почалась дипломатична переписка. Російська сторона почала тиснути на Францію, Німеччину, звертатися до їхніх дипломатів, щоб ті вплинули на Україну й «відмінили» цей закон.
Вони почали поширювати наратив, нібито цей закон — «нацистський», мовляв, росіяни теж є корінним народом України й їх дискримінують. Вони спробували використати цей закон як привід для міжнародного тиску на Україну.
Отже, всі ці процеси тривали. І ми справді дуже боялися — це яскравий приклад того, що на Україну все ж таки діяли зовнішні чинники. І саме тому закон про корінні народи довгі роки не ухвалювався.
Якщо подивитися на 2017–2018 роки, вже тоді велася певна робота. Наприклад, при внесенні змін до Закону України «Про освіту» вже фіксувалась різниця між правами на здобуття освіти державною мовою для представників національних меншин і корінних народів.
Там уже було закладено, що корінні народи мають право на здобуття освіти в Україні рідною мовою.
Ухвалення цих змін також відбувалося за активної участі представників Ради Європи. Тобто, процес і насправді ішов. Але коли мова заходить про сам закон, зрозуміло: зараз багато хто хоче приписати собі заслугу. У перемоги, як відомо, завжди багато батьків, а у поразки — нікого.
- А як ви вважаєте, чому саме за президентства Зеленського процес пішов так швидко? І чому потім усе зупинилося? Це через повномасштабне вторгнення, чи є інші причини?
Це складне питання. Я можу тільки припускати, адже високопосадовці, з якими ми спілкувались, не дають чітких відповідей. І навіть у документах, які ми змогли витребувати через суд у Кабінету Міністрів, зазначено, що, мовляв, «все відповідає нормам українського законодавства, є необхідність, але рішення не ухвалюється».
На мою думку, тут є певні політичні кулуарні ігри. Можливо, є сили, які навмисно гальмують цей процес. Можливі різні версії. Публічно я не можу озвучити всі, але серед основних:
- Закон ухвалювали як політичний жест — щоб продемонструвати перед міжнародною спільнотою, що «ми маємо такий закон». Але не ставили за мету зробити його дієвим.
- Можливо, від самого початку не планували створювати реальний механізм реалізації прав корінних народів. Це була просто демонстративна політична дія.
- Ще одна версія — Кабінет Міністрів просто перевантажений іншими викликами, зокрема війною. Але навіть у цьому випадку, враховуючи, що росія виправдовує свою агресію міфом про «нацизм в Україні», цей закон і визнання прав корінних народів були критично важливими.
Його ухвалення мало символічне значення: це був удар по кремлівській ідеології «русського міра». Це був крок, який показав, що Україна визнає і захищає свої корінні народи.
Тому тим більше незрозуміло, чому зараз усе зависло. Складається враження, що є зацікавленість у тому, щоб ситуація залишалась саме такою: є закон — але він не працює. Формально ми можемо сказати, що в Україні права корінних народів закріплені на законодавчому рівні. Але фактично — ці народи не можуть реалізувати свої права.
Чому? Бо навіть їхні представницькі органи не визначені. Наприклад, був проєкт підзаконного акту, який дуже швидко розробив Держкомзем, але він досі не ухвалений.
Або ще один приклад: коли йдеться про визнання Меджлісу представницьким органом кримськотатарського народу — ми бачимо прямий саботаж.
Чи дійсно зовнішній вплив продовжується, або в структурах вищого ешелону влади є люди, які керуються іншими принципами і не хочуть ухвалення закону — це поки не зрозуміло.
Були спроби ініціювати перегляд закону, але Консультаційна рада з питань корінних народів, до якої входять і доктори юридичних наук, і представники корінних народів, жорстко заявила, що змін чи доповнень робити не потрібно. Існує ризик, що зміни можуть призвести до погіршення ситуації.
Тож слід працювати з чинним законом і повернутися до питання після закріплення правового статусу Меджлісу.
- Які кроки мають бути вжиті вже зараз, щоб після деокупації Криму одразу запрацювали юридичні механізми реінтеграції?
Після звільнення Криму мають бути готові всі юридичні механізми, включно з законодавчим врегулюванням і підзаконними актами для реінтеграції. Бо ухвалювати закони у момент реінтеграції буде складно.
Процес іде повільно і неефективно, тому потрібна серйозна робота.
З нашої сторони велася адвокаційне адвокація Закону «Про корінні народи України», він був ухвалений. Проводиться робота над імплементацією закону, зокрема над легалізацією Меджлісу. Розробляються зміни до законів і підзаконні акти, ведеться співпраця з відповідними органами влади.
Поки цей процес не завершений, але зроблено багато.
У майбутньому планується продовжити адвокаційну роботу для розробки 15 підзаконних актів та змін до законів, із залученням народних депутатів для внесення відповідних пропозицій.
