Друзі, ми продовжуємо ділитися з вами історіями кримських татар, які були очевидцями одного із найкривавіших злочинів Радянського Союзу – геноциду кримськотатарського народу у 1944 році.
Сьогодні ви можете ознайомитися із трагічною історією Ави Ганієвої за авторства Зери Бекірової.
АВА ГАНІЄВА
15.08.1928 р.н., с. Баксан Білогірського району. Депортована в Пермський край (Молотовська область).
У нашому селі була велика мечеть, а на вході – скриня з Коранами. Під час війни німці спалили наше село. Одного разу бачимо, що горить мечеть, а з нею і скриня. Я швидко витягла з палаючої скрині одну священну книгу. Ходила, притиснувши Коран до грудей.
Без сліз не можу згадувати минуле. Мені був лише рік, коли помер батько, його я зовсім не пам’ятаю. У 1941 р., коли почалася війна, я закінчила 5-ий клас, мені було 13 років. Сестра вийшла заміж, ми залишилися з матір’ю і братом. Незважаючи на постійний контроль німців, примудрялися допомагати партизанам, відносили продовольство, за що село і було спалено німцями. Брат потрапив під облаву нацистів і разом з іншими молодими людьми був викрадений до Німеччини на роботи. Не врятували його і благання матері відпустити сина. Брата ми побачили тільки через 11 років…
Ні допомога партизанам, ні спалення села не завадили радянській владі в травні 1944 р. вигнати нас із будинків, оголосивши зрадниками. Із села на машинах нас відвезли на залізничний вокзал, звідки нас відправили на Урал, у Молотовську область – зараз Пермський край, де кораблями нас переправили в селище Керос Гайсинського району. Я прожила там 9 років. Ми валили ліс. Після війни в наше селище привезли полонених радянських солдатів. У 1948 р. я вийшла заміж за одного з них – Нурмана Бектасова, 1914 р. н. Він народився в селищі Ожет поблизу Алмати. Його батько був репресований. Нурман з перших днів війни пішов на фронт, був нагороджений медаллю “За відвагу”. Але в 1942 р. потрапив у полон, а після звільнення був репресований радянською владою.
У перші роки шлюбу ми дуже мучилися, доки не встали на ноги. На Уралі ми стали батьками 3 дітей. Моя друга дитина померла однорічною.
У 1953 р., після зняття комендантського режиму, ми переїхали до Узбекистану, куди нам прийшов виклик від мого брата, викраденого німцями з Криму під час війни. Пізніше ми перебралися до Казахстану, на батьківщину чоловіка, де він прожив лише 2 роки до своєї смерті в 1960 р.