5 вересня 1967 року Президія Верховної Ради СРСР ухвалила постанову та видала Указ №493 «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму». Формально документ надавав кримським татарам право жити на всій території Радянського Союзу, однак на практиці він став інструментом чергового обману та дезорганізації національного руху.
За завуальованими словами про «реабілітацію» крилася відмова визнавати кримських татар окремим народом. Указ закликав їх до так званого «національного возз’єднання» у Татарській АРСР, що належала іншому народу — волзьким татарам, замість відновлення для кримськотатарського народу його власної республіки в Криму.
Документ не дозволяв кримським татарам повертатися на історичну батьківщину. У ньому зазначалося, що ті, хто раніше проживав у Криму, «укорінилися» в Узбекистані та інших союзних республіках і мають усі права громадян СРСР. Водночас дія норм про паспортний режим і працевлаштування давала владі можливість блокувати будь-які спроби повернення. Людей примусово утримували за місцем прописки, а тих, хто самовільно виїжджав до Криму, силоміць відправляли назад.
На відміну від інших депортованих народів — чеченців, інгушів, калмиків, карачаївців і балкарців — яким ще у 1956 році дозволили повернутися на рідну землю та відновили їхні автономні республіки, кримські татари залишалися позбавленими цього права. Саме указ 1967 року остаточно закріпив політику їхнього невизнання та фактично легалізував продовження геноцидної політики.
Попри це, кілька тисяч кримських татар, повіривши у брехливі обіцянки влади, вирушили до Криму. Вони були шоковані тим, що реєстрація й надалі супроводжувалася дискримінацією, а повернення залишалося неможливим. Таким чином, указ, який подавався як «реабілітація», насправді став ще одним інструментом примусової редепортації та приниження кримськотатарського народу.