Питання географічних назв має у міжнародному праві широке відображення. Прикладом, після замаху на анексію Кримського півострову низка резолюцій Генеральної Асамблеї ООН зобов’язала установи Об’єднаних Націй йменувати Крим виключно як «Автономна Республіка Крим та місто Севастополь».
У цілому право суверенної держави йменувати певну свою територію, населений пункт чи географічний об’єкт, як вона сама визначить, вважається її невід’ємним правом, але за умов, що суверенітет цієї держави над відповідною територією є цілісним, нероздільним та безспірним, та що при цьому дотримано відповідні міжнародні стандарти стосовно прав людини, місцевого самоврядування, меншин та корінних народів.
Якщо мова йде не про великі географічні об’єкти, мільйонні міста чи регіони, політико-правові аспекти майже нівелюються та відповідні процедури іменування та перейменування регулюються саме відповідними згаданими міжнародними стандартами прав людини, місцевого самоврядування та корінних народів.
Водночас ані стандарти ООН, включно із спеціалізованою діяльністю Конференцій ООН з населених пунктів, ані акти Конгресу місцевих та регіональних влад Ради Європи не призвели до формування окремого бачення щодо стандартів іменування та перейменування населених пунктів, інших географічних об’єктів та топонімів.
Крім того, очевидна відсутність органів місцевого та регіонального самоврядування як в окупованому Криму, так й у тривалий період після його деокупації ставить під велике питання релевантність відповідних стандартів до конкретної ситуації півострову.
Відповідні етнічні права більш чітко визначені, як для національних меншин, так й стосовно корінних народів.
Втім, норми Європейської хартії регіональних мов або мов меншин та Рамкової конвенції про захист національних меншин передбачають для меншин лише право на дублювання топографічних назв відповідною мовою, але не на найменування чи перейменування топонімів.
Водночас приписи Декларації ООН про права корінних народів є більш конкретизованими. Серед іншого питання топонімів має вирішуватися з урахуванням вимог щодо прав корінних народів на самовизначення, на автономію або самоуправління, на особливі інститути та права не зазнавати примусової асиміляції або впливу з метою знищення культури.
Ще конкретнішими є приписи ст. 13 Декларації, за якими корінні народи мають право давати свої власні назви та імена общинам, місцям та особам та зберігати їх, а держави мають вживати дієвих заходів задля забезпечення захисту цього права.
Важливими також є приписи Декларації стосовно права корінних народів на участь у прийнятті рішень з питань, які зачіпали би їхні права, а також на вільну, попередню та усвідомлену згоду щодо заходів, які можуть зачіпати права корінних народів.
Отже, саме права корінних народів на участь у процедурах найменування та перейменування топонімів які мають до них відношення відображені у сучасному міжнародному праві найбільш рельєфно.