Друзі, ми продовжуємо ділитися з вами історіями кримських татар, які були очевидцями одного з найкривавіших злочинів Радянського Союзу – геноциду кримськотатарського народу 1944 року.
Сьогодні ви можете ознайомитися з трагічною історією Зери Гданової авторства Зери Бекірової.
ЗЕРА ГДАНОВА
15.05.1938 р.н. Заланкой, Бахчисарайський район. Депортована до Узбекистану
Народилася я 15 травня 1938 року в селі Заланкой. Хоча нам на момент виселення було 6 років, я пам’ятаю кожну хвилину того страшного дня. Нас у родині було 7 дітей. Мама була вагітною восьмою дитиною. Старшу сестру Шемснур у 1942 році німці викрали до Німеччини. Батька одразу забрали на фронт, але через деякий час його визнали непридатним для військової служби і повернули в село на тилові роботи.
Тієї ночі ми, діти, прокинулися від маминого крику батькові “Запали лампу!”. Мама почала нас торсати, будити, чомусь одягати. Я схопилася за ляльку, з якою ніколи не розлучалася. У кімнаті стояли озброєні солдати і щось пояснювали татові. Мама подумала, що нас як євреїв ведуть на розстріл. Тато їй каже: “Ні, Абібе, одягни дітей, нас виселяють”. Бідний тато думав, що нас тимчасово виселяють, потім, звісно, повернуть. Мама теж так думала, веліла сестрі Зекіє взяти згорток із приданим для нареченої дядька Кайбулли, маминого брата, який був на фронті. Один із солдатів, побачивши, що всі розгубилися, почав татові допомагати збирати продукти, теплий одяг. У дворі нестямно гавкав наш пес Шайтан, але раптом замовк. Виявилося, що інший солдат, який стояв у дворі, щоб ніхто нікуди не втік, застрелив пса.
Нас привезли на возах на станцію Сюрень. Що там творилося! Кінець світу! Ми просиділи на полі біля станції чи то 2, чи то 3 дні без їжі, сну. Нарешті, завантажили у вагони. Перші 2-3 доби їхали без зупинок. Раптом у вагоні дикий крик. Ми притулилися до мами. Поруч у жінки помер чоловік у неї на руках. Усі почали стукати у двері вагона. На першій же зупинці тіло викинули. Ніхто й не ховав його.
Нас вивантажили на станції Чуст у Наманганській області УзРСР. Розвезли по кишлаках, розмістили в кибитки без вікон-без дверей. Усі захворіли на малярію, народ почав вимирати. У Криму ми не знали російської, а тут мучилися через незнання узбецької мови. Нашу сім’ю помістили в сарай для худоби. Господиня будинку дала мамі миску їхнього собаки. Мама почистила миску піском і стала в ній варити нам їжу. Їжа – ложка мушки у воді без олії та солі. На всіх одна ложка, їмо по черзі. Раптом наш тато почав сильно пухнути. Бідолашна мама, яка нікому не дозволяла торкатися згортка з посагом, дістала звідти вишиту хустинку і відправила сестру Зекіє на базар. Вона повернулася звідти з одним коржем. Усі були щасливі. І так через день, поки згорток не спорожнів. Їли ми 1 раз на день.
Непомітно за осінню, підкралася зима. Почалося найстрашніше. Ми жили зовсім поруч із кладовищем. Воно заросло високими колючками. Ми, діти, збирали ці колючки, палили й обігрівалися. У мами почалися перейми, у цій холодній халупі народився братик Решат.
Знаєте, як узбеки обігрівали своє житло? Посередині кімнати була вирита яма, сандал називається, і там розпалювали багаття. Нам теж зробили таку яму, ми спускали туди ноги і грілися. Решат постійно плакав, у мамині груди зовсім порожні, вона ж голодна, сидить реве. Ніхто не сподівався, що він виживе. Але він вижив. У таких кибитках, як наша, взимку цілі родини вимерли тоді від голоду. Ми з вікна бачили, як волокли тіла кримських татар на цвинтар, кому рили ями, кого просто так залишали. А вночі збігалися шакали і так страшно вили, розгризаючи тіла. До ранку від тіла залишалися лише великі кістки. Ми не могли спати від їхнього гарчання і виття. Мені досі сниться це виття. Батька взяли на роботу, і ми поспішили перебратися в інше місце, подалі від кладовища.
Через рік закінчилася війна. Наприкінці 1945-го повернулася сестра Шемснур із Німеччини. Ми її зовсім не впізнали. Перед нами стояла гарно одягнена, з беретом на голові, доглянута дівчина. Немов німкеня з листівки. Вона побачила нас, голодних, обірваних, змарнілих до кісток, і ридма заридала. У Криму в нас був великий будинок, а тутешній назвати домом не повертався язик. Ми всі спали в одязі на соломі, без матраців, подушок, ковдр і постільної білизни.
Шемснур у Німеччині сильно захворіла. Одного разу їй зробили укол у живіт. З’ясувалося, що дівчат стерилізували. У неї так і не було дітей…
Тато, сестри Шемснур і Зекіє працювали, Шефіку і Рефіку записали до школи. Але в них не було взуття. Батько десь роздобув чоботи і зшив із них для сестер капці. Батька кілька разів заарештовували і вимагали, щоб видав тих, хто співпрацював із фашистами. Але він нікого не видав. Батько мій був турок, приїхав із Туреччини, закохався в маму і так і залишився в Криму.
Ми все життя жили мрією про повернення. У 1986 році наша мрія збулася.