Друзі, ми продовжуємо ділитися з вами історіями кримських татар, які були очевидцями одного із найкривавіших злочинів Радянського Союзу – геноциду кримськотатарського народу у 1944 році.
Сьогодні ви можете ознайомитися із трагічною історією Едає Іслямової за авторства Зери Бекірової.
ЕДАЄ ІСЛЯМОВА
15.03.1929 р. Народилася в селі Бай Болат Євпаторійського повіту. Депортована в Узбецьку РСР.
Народилася я 15 березня 1929 року, якраз у ті роки, коли в Криму репресували, розстрілювали і засилали на Урал освічених, релігійних діячів, людей хоч із малим достатком. Мій батько – Сеїт-Іслям і Емір-Амет емджебабам (так у нас у Кезлеві називають брата батька), середняки, теж потрапили під цей ніж. У них конфіскували майно, але самих відпустили. У 1932 році померла наша мама, і ми залишилися втрьох – сестри Ельме, Хатідже і я сиротами. Тато одружився вдруге, але мачуха наша була дуже добра, ніколи не ображала нас.
У 1937 році тата з його братом заслали на Урал усе з тієї самої причини, що першого разу. Через багато років ми дізналися, що тато помер на Уралі через півроку, а дядько на дев’ятий день після його смерті. Де вони поховані нам так і не вдалося дізнатися.
Не встигла я повчитися школі, як почалася війна. Наш учитель пішов на війну і не повернувся. Старша сестра Ельме вийшла заміж, у неї народилося двоє дітей. Її чоловіка призвали на фронт у перші ж дні, він так і не повернувся з війни.
18 травня під ранок, коли солдати увірвалися в будинок, мачуха одягнула нас із сестрою в чистий одяг зі словами: “Це буде нашим саваном. Нас ведуть на розстріл”. Тому ми абсолютно нічого не взяли. Усіх зібрали посеред села. Ми до вечора чекали машини.
Після 20-ти днів страшного шляху нас привезли в Мирзачуль (Голодний степ). Сестра Ельме з дітьми та свекрухою потрапили окремо від нас. У перші дні заслання померла її свекруха, перед смертю вона покликала Ельме і сказала їй: “У тебе не вистачить сил рити могилу, ти закопай мене на краю арика в тому одязі, що на мені” і померла. Сестра потягла тіло свекрухи до річки і закопала з краю. Повернулася додому, а там діти плачуть від голоду: “Маммам, маммам, їсти хочемо!”. Обидві дівчинки померли одна за одною, бідна сестра понесла тільця своїх дітей на руках до того місця, де вчора закопала свекруха, щоб поховати їх разом із бабусею. Яма була порожня, тіла вже немає, одні кістки валялися на березі. Вона в напівбожевільному стані закопала дітей у цю яму. Усе це вона нам розповіла потім, коли ми знайшли одне одного, а тоді не дозволялося нам залишати місця спецпоселення більш ніж на кілометр. Заарештовували, били, саджали до в’язниці за втечу.
А ми – мачуха, Хатідже і я жили в іншому кишлаку. Почалася епідемія тифу. Першою захворіла я. Мене відвезли в лікарню. Я втратила свідомість і дуже довго не приходила до тями. Подумали, що померла і відтягли в морг. Вночі прокинулася і від жаху почала голосно плакати. Санітарка злякалася ще більше: «Ойой, вайдод, ця мертва дівчинка виявляється жива!». Від голоду я, 15-річна дівчинка, не могла ходити, тільки повзала на четвереньках. Сяк-так повернулася додому, тепер захворіла Хатідже. Їй було 16 років, вона була як живий скелет. Через кілька днів її повернули, вона прийшла, ледве спираючись на палицю. Мачуха відправила мене до бригадира Сарибай ака, попросити в борг кукурудзи. Він дав мені кілограм кукурудзи. Нашому щастю не було меж! Ми розводимо жменю борошна у воді, варимо без олії та солі. Але кукурудзи вистачило ненадовго. Сестрі стало гірше. Я пішла на поле, де працювали колгоспники, щоб після того, як вони пообідають, зібрати їхні недоїдки. Принесла сестрі, вона мені каже: “Їж сама! Я все одно помру. Дай мені руку! Не випускай, поки не помру!”. Ми лежали з нею на соломі. Вона померла. Залишилися з мачухою удвох. Але до ранку тихо померла і мачуха, я навіть не відчула. Прийшов мулла Мамбет ак’ай із кримських татар, сам їх обмив і поніс на цвинтар. Я боюся повертатися до себе, пішла жебракувати, стала біля контори правління колгоспу. Одного разу голова каже помічникові: “Дай їй трохи їжі, того гляди звалиться зараз!” А помічник розплакався і каже: “Раїс ака, та немає ж нічого. Крім мишей ніякої живності в селі не залишилося, все з’їли!”. Мамбет ак’ай, який повернувся з кладовища, забрав мене до себе додому, поки не знайду сестру Ельме. Після наполегливих пошуків я її знайшла. Але моя бідолашна сестра, не змогла пережити стільки смертей, померла в 36 років.
З усієї нашої сім’ї залишилася жива тільки я. У 1960 році вийшла заміж, народила трьох синів. Переживши стільки горя, я розучилася сміятися і думала, що ніколи не зможу радіти і веселитися. Але слава Всевишньому, він мені подарував і щасливі дні. І найбільше щастя – повернення на Батьківщину, у свій улюблений Кезлев (Євпаторія).