Кримськотатарський Ресурсний Центр взяв інтерв’ю у Сейдаметова Шевкета Егатовича — українського художника-постановника кримськотатарського походження, який працює в театрі та кіно з 1990-х років. Він починав як театральний бутафор і головний художник Кримськотатарського музично-драматичного театру, за 13 років створив близько 30 вистав і постановок, а також активно перейшов у кіноіндустрію. Має звання «Заслужений художник АРК» та «Заслужений працівник культури України».
У кінематографі він як художник-постановник брав участь у багатьох проєктах — від серіалів до повнометражних фільмів, створюючи візуальний стиль і декорації.
Найвідомішими роботами Шевкета Сейдаметова є фільми «Кіборги» та «Будинок “Слово”. Нескінченний роман», за які він був удостоєний кінопремії «Золота Дзиґа» в номінації «Найкращий художник-постановник», а також стрічки «Чужа молитва», «Хайтарма» та «Сентиментальна подорож до планети Параджанова». Ці проєкти стали знаковими у його творчій діяльності та засвідчили вагомий внесок митця у розвиток сучасного українського кінематографа.
Ви народилися в сім’ї депортованих кримських татар. Як історія депортації вашої родини вплинула на ваше відчуття ідентичності та подальший життєвий шлях?
Я народився у 1954 році в Бухарській області Узбекистану в родині депортованих кримських татар. Моя мати була виселена з Криму разом із матір’ю та сестрою. Вона родом із Лівадії під Ялтою. Батько походив із села Кизил-Коба поблизу Акмєсджіта (Сімферополя). Під час війни він був мобілізований до армії, потрапив у полон, а після звільнення Криму замість повернення додому опинився в трудових таборах. Згодом його відправили до місць депортації в Узбекистані, де й познайомилися мої батьки.
Моє дитинство минало вже після найважчих років заслання, але пам’ять про Крим була присутня щодня. Вона жила не в книжках і не в офіційній історії, а в розмовах людей. У місцях компактного проживання кримських татар вечорами родини ходили одна до одної в гості. Дорослі згадували Крим, свої села, родичів, довоєнне життя. Діти слухали ці розмови ніби між іншим, але саме так формувалося наше уявлення про батьківщину.
Моя бабуся була неписьменною людиною і, крім кримськотатарської мови, іншими мовами не володіла. Вона ніби несла із собою цілий світ, який не дозволяв забути, ким ми є. Пам’ять про Крим зберігалася також у побуті: у старому посуді, родинних звичаях, молитвах, словах, які передавалися від покоління до покоління.
Особливістю життя кримських татар у депортації було те, що ми фактично не мали власних культурних інституцій. Не існувало шкіл кримськотатарською мовою, не було можливості повноцінно розвивати національну культуру. Тому пам’ять підтримували самі люди. Саме вона стала головним механізмом збереження ідентичності.
Згодом я зрозумів, що батьківщина може існувати не лише як географічне місце. Вона може жити в людях, у пам’яті та в культурі. Саме тому тема Криму, пам’яті та спадкоємності поколінь так чи інакше присутня в багатьох моїх творчих роботах.
Можна сказати, що моє відчуття себе як кримського татарина сформувалося не через політичні гасла, а через родинну пам’ять. Через історії, які я чув у дитинстві, через людей, які пройшли депортацію, і через усвідомлення того, що навіть у найважчі часи народ може зберегти себе завдяки культурі та пам’яті.
Як навчання в Душанбінському художньому училищі сформувало вас як митця? Чи був момент, коли ви зрозуміли, що театр і кіно стануть вашою головною сферою?
Якщо чесно, ніщо не віщувало того, що я пов’яжу своє життя з театром і кіно. У дитинстві я багато читав. Поруч із нашим будинком була районна бібліотека, де я проводив значну частину свого вільного часу. Книжки стали для мене справжнім відкриттям світу. Читав усе підряд — без системи й без будь-яких професійних намірів.
Перший поштовх до образотворчого мистецтва дала шкільна вчителька малювання. Саме вона звернула увагу на мої зацікавлення і почала залучати мене до різних творчих занять. Під її керівництвом я робив перші роботи з пап’є-маше, їздив на обласні конкурси та малював з натури. У ті роки я ще не думав про професію художника. Просто, як і багато дітей, малював усе, що мене цікавило.
У старших класах я оформлював шкільні стінгазети, а у сімнадцять років почав підробляти афішистом у сільському кінотеатрі. Малював афіші до фільмів і отримував за це свої перші гроші. Саме тоді з’явилося відчуття, що творчість може бути не лише захопленням, а й справою життя.
Важливим досвідом став шкільний театральний гурток. Ми поставили чеховський «Ювілей», а потім показували виставу не лише школі, а й військовослужбовцям у сусідній військовій частині. Можливо, це прозвучить несподівано, але навіть сьогодні, через десятиліття, я пам’ятаю ті оплески як одну з найяскравіших подій своєї юності.
Пізніше я вступив до Душанбінського художнього училища — єдиного художнього навчального закладу такого рівня в республіці. Конкурс був дуже великий, особливо на оформлювальне відділення. Навчання дало мені професійну основу: рисунок, композицію, історію мистецтва, роботу з простором і формою. Саме там я вперше почав дивитися на мистецтво як на професію.
Проте навіть тоді я не мріяв про театр чи кіно.Після закінчення училища мені пропонували продовжити навчання в Ленінграді, але я відмовився. Хотілося працювати, а не знову сідати за студентську лаву. Тому я пішов у Художній фонд Таджицької РСР.
Озираючись назад, я розумію, що шлях до театру і кіно складався не з одного вирішального моменту. Це був ланцюг подій, людей і випадковостей. Спочатку були книжки, потім малювання, потім театр, а вже згодом — професійне мистецтво. Тоді я ще не знав, що все це поступово приведе мене до сцени й кінознімального майданчика.
Чи можна сказати, що ваша робота в культурі є формою збереження або культурного спротиву кримськотатарської та української ідентичності? Якщо так, то у чому це проявляється?
Я ніколи не ставив перед собою завдання займатися культурним спротивом у прямому політичному сенсі. Але з роками зрозумів, що сама присутність культури вже є формою спротиву забуттю.
Після закінчення Душанбінського художнього училища я сімнадцять років пропрацював у Художньому фонді Таджицької РСР. Це була звичайна радянська виробнича робота. Ми оформлювали виставки, створювали плакати, виконували державні замовлення. На перший погляд, нічого особливого. Але саме там мені пощастило зустріти людей, які вплинули на мене значно більше, ніж будь-які офіційні програми чи навчальні курси.
Одним із них був Сеїтхаліл Османов — художник, який до депортації був актором Кримськотатарського театру. Іншим — Мемет Абселямов, художник і співак, людина, яка пам’ятала довоєнний кримськотатарський театр і культурне життя Криму. Спілкуючись із ними, я ніби отримував живий зв’язок із тією культурою, яку намагалися знищити або розчинити в чужому середовищі.
Я пам’ятаю майстерню Сеїтхаліл агъа. Там були старовинні речі, кримськотатарський посуд, запах кави, картини із Чорним морем.
Здавалося, що потрапляєш не в майстерню художника, а в простір пам’яті. Через розповіді таких людей ми дізнавалися не лише факти історії, а й атмосферу довоєнного Криму.
Особливий вплив на мене мав Мемет агъа Абселямов. Одного разу він підійшов до мене під час роботи над черговим шрифтовим плакатом і сказав слова, які я пам’ятаю все життя: «Ти повинен зробити навіть таку непомітну роботу так, щоб здалеку людина могла сказати: це зробив Шевкет».
Відтоді я намагався ставитися до будь-якої роботи з однаковою відповідальністю. Неважливо, чи йдеться про великий фільм, театральну постановку або невелику оформлювальну роботу. Для мене це стало питанням професійної честі.
Якщо говорити про збереження ідентичності, то для мене вона проявляється не в деклараціях, а в культурній пам’яті. У мові,
образах, історіях, людях, які передають свій досвід далі. Саме тому в багатьох моїх роботах так чи інакше присутня тема пам’яті, дому, спадкоємності поколінь.
Мені здається, що культура живе доти, доки існує зв’язок між людьми. Я мав щастя отримати цей зв’язок від старшого покоління. Якщо мені вдалося передати хоча б частину цього досвіду молодшим — значить, моя робота була недаремною.
Ваш творчий шлях охоплює театр і кіно. У чому для вас принципова різниця між роботою художника-постановника в театрі та в кіновиробництві?
Моє знайомство з театром почалося зовсім не так, як це зазвичай описують у спогадах. Не було ні урочистого відкриття завіси, ні миттєвого усвідомлення свого покликання. Спочатку був старий кримськотатарський будинок, у якому розташовувалися адміністративні приміщення театру. Була бухгалтерія, відділ кадрів і невелика майстерня, де я працював бутафором та виготовляв театральний реквізит.
Перші тижні я навіть не відчував, що працюю в театрі. Актори майже не з’являлися, оскільки репетиції проходили на орендованій сцені Будинку піонерів. Одного разу мене попросили доставити туди костюми, і саме там я вперше побачив справжній театральний процес.
Студенти кримськотатарського курсу репетирували виставу Мустая Каріма «Ніч місячного затемнення». На сцені стояла юрта, молоді актори працювали над ролями, а зі сцени лунав кримськотатарський текст. Саме тоді я вперше почув рідну мову як мову театрального мистецтва. Саме тоді я, як кажуть, «прикипів» до театру.
Для мене театр завжди був живим організмом. У театрі існує постійний енергообмін між сценою і залом. Актор отримує реакцію глядача, розвивається разом із виставою, проживає її знову і знову. Кожен спектакль трохи відрізняється від попереднього. Театр дає можливість рости протягом багатьох років.
Кіно влаштоване інакше. Перед актором немає залу. Є камера, об’єктив і червона лампочка запису. У кіно актор не отримує миттєвої відповіді від глядача. Він лише віддає. Причому віддає концентровано, іноді через десятки дублів однієї сцени.
Саме тому мені здається, що театр більше виховує актора, а кіно вимагає від нього накопиченого досвіду, внутрішньої сили та професійної зрілості.
При цьому кіно має власну магію. Вона народжується не лише з роботи актора, режисера чи оператора. Іноді вона виникає з простого та точного художнього рішення. З кількох кадрів, кількох слів або навіть мовчання. Саме заради таких моментів люди і працюють у кіно.
Як художник-постановник я люблю обидва світи. Театр навчив мене відчувати простір і взаємодію з живим глядачем. Кіно навчило точності, концентрації та довірі до деталей. І хоча це різні професійні середовища, для мене вони завжди залишалися частинами одного великого мистецтва розповідати історії.
Який проєкт або вистава стали для вас найбільш особистими або визначальними, і чому саме він?
Вибрати одну роботу з кількох десятиліть у театрі та кіно досить складно. Будь-який фільм або вистава — це колективна праця великої кількості людей. Тому я завжди з обережністю ставлюся до спроб визначити якусь одну роботу як головну у своєму житті.
Якщо говорити про театр, то особливе місце для мене займає вистава «Орман тюркюси» («Лісова пісня») за мотивами твору Лесі Українки, адаптована до кримського контексту. Мене приваблювала сама тема — вічна історія про моральний вибір людини, про відповідальність перед світом і перед собою. Це один із тих творів, які не старіють з часом.
Крім того, мені здається, що тоді вдалося досягти гармонії між сценографією, костюмами, світлом і драматургією. Це була робота, до якої я досі ставлюся з особливою теплотою.Якщо говорити про кіно, то тут важче назвати щось одне. Є фільми, які були успішними для глядача. Є проєкти, де надзвичайно цікавою була сама творча задача.
Особливе задоволення я отримав під час роботи над фільмом «Дім “Слово”». Мене захоплювала можливість зануритися в атмосферу 1920–1930-х років, відтворити простір епохи українського культурного відродження, яка згодом була знищена тоталітарною системою. Для художника-постановника це була надзвичайно цікава і відповідальна робота.
Важливим для мене став і проєкт, присвячений Сергію Параджанову. Там було багато творчої свободи, можливість працювати з образами, символами, асоціаціями. Параджанов сам по собі є явищем, яке виходить далеко за межі кіно, тому робота над таким матеріалом завжди перетворюється на окрему подорож.
Звичайно, особливе місце займають і «Кіборги». Але для мене цей фільм важливий не лише як кінопроєкт. Це була робота з живою пам’яттю про людей, які зовсім недавно захищали Україну. Відчуття відповідальності перед цією пам’яттю супроводжувало нас протягом усього виробничого процесу.
Мабуть, з роками я зрозумів одну річ: найважливішими стають не окремі титули чи нагороди, а ті роботи, після яких залишається внутрішнє відчуття чесно виконаної справи. Саме такі проєкти і залишаються з людиною назавжди.
Фільм «Кіборги» приніс вам визнання. Що для вас було найскладнішим у цій роботі і що ви хотіли передати як художник-постановник?
Робота над фільмом «Кіборги» почалася для мене ще до початку безпосереднього будівництва декорацій. У 2014 році я працював у Мінську над серіалом «Червона королева». Ми будували великі павільйонні декорації, зокрема величезний зал Будинку моделей. Саме тоді я вперше отримав досвід створення складних архітектурних просторів із балконами, ярусами та великими навантаженнями на конструкції.
У той самий час із новин ми щодня стежили за подіями в Донецькому аеропорту. Саме тоді в інформаційному просторі з’явилося слово «кіборги» — так противник назвав українських захисників за їхню неймовірну стійкість.
Коли почалася робота над фільмом, перед нами постало непросте завдання. Відтворити аеропорт за фотографіями майже неможливо. На знімках видно лише окремі фрагменти зруйнованих конструкцій, металу та бетону. Тому довелося займатися справжнім дослідженням. Ми шукали креслення будівлі, вивчали її архітектуру, розташування ключових об’єктів, логіку простору.
У результаті ми створювали не буквальну копію аеропорту, а його кінематографічну реконструкцію — простір, який мав бути впізнаваним для глядача і водночас придатним для зйомок.
Найскладніше почалося тоді, коли на майданчик почали приїжджати справжні учасники оборони Донецького аеропорту. Для мене це був дуже відповідальний момент. Художник зазвичай працює з фотографіями, архівами, документами. Але тут перед тобою стояли люди, які пам’ятали цей простір не очима, а власним досвідом. Вони пам’ятали його через втрати, через страх, через побратимів, які там загинули.
Саме тоді я зрозумів, що найбільший виклик полягає не в тому, щоб правильно відтворити бетонну колону чи металеву ферму. Найважливіше — не зрадити пам’ять людей, які пройшли через ці події.
Для мене «Кіборги» ніколи не були просто військовим фільмом. Це фільм-посвята. Посвята людям, які захищали Україну. Посвята пам’яті тих, хто не повернувся додому.
Взагалі я часто думаю про те, що кожну свою роботу людина присвячує комусь — навіть якщо ніколи не говорить про це вголос. У кожного є свої особисті спогади, свої вчителі, свої дорогі люди. Можливо, саме тому будь-яка чесна творча робота завжди стає частиною великої людської пам’яті.
Саме це я хотів передати в «Кіборгах» — не лише масштаб руйнувань чис атмосферу війни, а насамперед людську гідність, стійкість і пам’ять.
Крим — це не лише місце на карті. Це простір пам’яті, до якого людина повертається все життя. А якщо не встигне повернутися за життя — можливо, їй допоможуть ті самі підземні верблюди.