Історикиня Гульнара Абдулаєва в інтерв’ю Кримськотатарському Ресурсному Центру розповіла про роботу над книгою «Розстріляне відродження кримських татар. Трагедія 1938 року», яка вийде в продаж навесні цього року. У книзі авторка використовує архівні матеріали та біографічні дослідження, присвячені поколінню кримськотатарської інтелігенції, знищеному радянським тоталітарним режимом у 1930-х роках. Видання охоплює події від революції 1917 року до масових розстрілів 1937–1938 років, розповідає про діячів культури, науки й політики, зокрема Бекіра Чобан-заде, Велі Ібраїмова, Усеїна Боданінського, Османа Акчокракли та багатьох інших. Окрему увагу в книзі приділено жіночому руху кримських татарок, процесам коренізації, а також тісним зв’язкам і співпраці кримськотатарської та української інтелігенції. В інтерв’ю Гульнара Абдулаєва також поділилася деталями щодо структури книги та форматів видання, а також провела паралелі між репресіями 1930-х років і сучасними переслідуваннями кримських татар в умовах російської окупації Криму, наголосивши на важливості збереження.
Яка назва вашої нової книги та які ключові теми в ній розкрито?
По-перше, хочу сказати, що все ж таки це замовлення видавництва «Віхола». Книга має назву «Розстріляне відродження кримських татар. Трагедія 1938 року». Ця книга, про покоління, якому не дали розвитку, не дали права на майбутнє. Це книга про людей, які жили і мріяли у 1917–1920-х роках, які повірили, що Крим може стати простором свободи, освіти, культури, і були знищені за цю віру.
У книзі буде дев’ять розділів та передмова. Перший розділ присвячений післяреволюційній мрії — 1917–1918 роки. Тут йдемо мова про народження надії, яку на той час дала революція 1917 року. У розділі дуже ретельно прописаний жіночий рух кримських татарок, який розпочався дуже активно у 1917 році. Перший Курултай 9 грудня — він буде більш ретельно розписаний.
Наступний розділ — це вже так звана добра ілюзія автономії, роки 1918–1920. У 1918 році було створено Тимчасове бюро та уряд Сулеймана Сулькевича, який також дав невелику, маленьку надію на майбутнє. Саме в цей період була створена і сформована партія «Міллі Фірка». Її очолював якраз політик, у минулому вчитель, Сеїт-Джеліль Хаттат.
Це все описано, але наголос тут дається саме на кримськотатарський рух. Коли, наприклад, кримський уряд, де деякий час міністром, більше можна сказати дипломатом, був Джафер Сейдамет. Потім уряд був змінений на уряд Соломона Крима, і при Соломоні Кримі це було взагалі притиснення кримськотатарської інтелігенції на той час. Оце все буде розписано якраз у другому розділі.
Третій розділ — це вже інтелігенція як політика і культурний авангард. Це вже розділ охоплює 1920–1928 роки. Це народження Нового Криму. І тут же постають такі постаті, як Усеїн Боданінський, як Осман Акчокракли, яким я дуже багато приділила уваги, тому що вони якраз проводили масштабну роботу з етнографії, з археології. Саме вони створили «Кримохріс», це був такий орган, який якраз захищав культурну спадщину Криму.
Але Усеїн Боданінський був не єдиним музейником. Це, насправді, ще один — Якуб Кемаль. Він був дуже відомий, вагомий фахівець рівня Усеїна Боданінського. І саме він відкрив музей у Ялті — на базі палацу еміра (тут треба з маленької бо тут титул)Бухарського. Він був одним із найкращих спеціалістів у галузі кримського суфізму, який розвивався на півострові того часу.
І, до речі, у тому ж третьому розділі буде прописана й політика коренізації, татаризації та інших процесів. Тому що в той період якраз виникло питання алфавітних реформ у кримськотатарському суспільстві. І, звичайно, нам потрібно було переходити на латиницю. Вона більш природна для кримськотатарської мови.
Четвертий розділ. Він повністю був і є присвячений Велі Ібраїмову. Це, на мій погляд, дуже потужна особистість. І його драма була особистою. І якщо в інших номенклатурників того часу в домі висіли портрети Сталіна і Леніна, то у Велі Ібраїмова висів портрет Гаспринського. Це дуже показово.
Тут буде криза переселення, боротьба за кримськотатарську землю, і за що саме його звинувачували. Він був проти переселення в Крим єврейського народу. Він казав, що землі мало, ми не можемо всіх забезпечити. Він виїжджав до єврейських переселенців і пояснював їм, що ми не можемо надати ту допомогу, на яку вони могли розраховувати і яку їм обіцяли.
У нього була така політика. Навіщо завозити інше населення, коли це земля кримських татар. Треба повертати кримських татар до Криму. Тих емігрантів, які виїхали з Криму, наприклад, на тих, хто на той час жив у Румунії та Болгарії. Його почали звинувачувати не в тому, що він хотів переселяти кримських татар, а взагалі в зовсім інших речах. Коли його заарештували, йому висунули звинувачення у підставному вбивстві.
Четвертий розділ повністю присвячений справі Велі Ібраїмова. Чому? Тому що це був перший удар по інтелігенції.
П’ятий розділ присвячений полюванню. Це арешти 1928–1933 років. Тут починаються перші масові репресії. Тут також згадується Айше Ісхакова, Сейджеліл Хаттат, Мустафа Бекіров. До речі, Мустафа Бекіров був завзятим комуністом і на той час уже ректором педагогічного інституту. Водночас він дуже багато робив для своїх колег кримських татар. Зокрема, з Осман Акчокракли якого звільнили та звинуватили, саме він допомагав.
Після них ідуть поет, Усеїн Балич, Якуб Кемаль, навіть Джелял Меїнов. Джелял Мійнаф став першим директором кримськотатарського театру. І, звичайно, серед усіх цих постатей особливо вирізняється Амет Озенбашли. Його історія подана більш розгорнуто.
П’ятий розділ, присвячений 1928–1933 рокам, показує поступове згортання культурних інституцій. І якраз атмосфера кінця 1930-х років — це народження страху. Тобто люди вже постійно знали, починаючи з 1928 року, що вони живуть у постійному страху.
Саме наприкінці 1930-х років у Акмєсджіті (Сімферополі) був збудований будинок спеціалістів. Це був такий самий будинок, як Будинок «Слово» в Харкові. Їх спеціально будували для інтелігенції, щоб за нею стежити. Наприклад, Асан Рефатов, дуже відомий кримськотатарський композитор, автор першої кримськотатарської опери. Його заарештували саме в цьому будинку спеціалістів.
Сьомий розділ книги повністю присвячений саме Бекіру Чобан-заде. У цьому розділі детально подані біографічні моменти, які розкривають його суть. Його школа з літератури та мови, яку він створив. Коли його запросили працювати до Баку, а він поїхав туди у 1927 році. Він був надзвичайно сильним фахівцем, справжнім професіоналом у галузі мови. Йому фактично немає рівних і досі.
І, на жаль, його не оминула ця трагедія. Саме у 1937 році його заарештували. Людина, яка витримала 32 допити НКВД, а ми можемо уявити, до яких тортур вони вдавалися.
І якраз восьмий розділ присвячений «чорним спискам» Політбюро за 1937–1938 роки. У цьому розділі подано також короткі біографії Асана-Сабрі Айвазова та інших громадських діячів.
17 квітня 1938 року — це безумовно чорний день. Понад 40 людей було розстріляно. Але це був лише початок і лише вершина айсберга. Насправді ще до 17 квітня розстріли вже почалися. Ми знаємо, що тоді в Акмєсджіті (Сімферополі), на вулиці Горького, знаходився один із відділів НКВС, куди звозили людей і звідки вони вже не виходили.
Саме тому тема розстріляної культури підсумовується вже в дев’ятому, заключному розділі книги. Там подано своєрідний реквієм імен. Тому що пам’ять про них має бути живою. І ця книга є формою опору забуттю. Пам’ять — це наша зброя.
Надзвичайно важливо, якщо ми будемо говорити про розстріляне відродження серед представників корінного кримськотатарського народу вголос.
Чи будуть у книзі розкриті зв’язки та співпраця між кримськотатарською й українською інтелігенцією?
Так, у книзі також буде детально описано зв’язки кримськотатарської інтелігенції з українською. Дуже багато кримських татар, особливо поетів і політичних діячів, тісно співпрацювали, листувалися між собою, і всі ці факти зафіксовані в джерелах.
Вони працювали в одному напрямку і мали велику взаємну повагу. Починаючи з 1917 року, у книзі детально описано київський конгрес, на який приїхали десять представників кримських татар. Вони справили надзвичайно сильне враження. Серед них були й дві жінки, які виступали. Їхні виступи викликали справжній фурор у Києві.
Тому ці зв’язки з Україною проходять у книзі червоною ниткою.
Чи планується видання книги іншими мовами, окрім української?
Наразі йдеться саме про українську мову. Водночас не виключено, що в межах окремих проєктів можливі переклади англійською або німецькою мовами, як це вже було з попередньою книгою, яку в одному з проєктів переклали німецькою.
Хто є основною цільовою аудиторією цієї книги?
Якщо говорити вузько, то цільова аудиторія — від 18 років. Хоча навіть 17-річні читачі можуть цю книгу зрозуміти. Я не ставила собі завдання робити книгу драматично важкою для читання. Ні, навпаки, хотіла показати, яка була інтелігенція серед корінного кримськотатарського народу, що вони робили і який спадок залишили після себе. Для мене це було дуже важливо.
Чи ви вбачаєте паралелі між репресіями проти діячів Розстріляного відродження та сучасними переслідуваннями кримських татар?
Коли порівнюєш минуле й сучасне, виникають дивні паралелі.
І тоді усвідомлюєш, що історія рухається по спіралі. Дуже важливо повертатися до минулого, щоб дивитися і ніколи не повторювати таких помилок. Те, що ми могли би зробити для запобігання цьому.
Україна як держава могла б зробити багато для того, щоб Кримський півострів не можна було просто окупувати і проводити політику проти рідного народу, приписуючи йому чужу історію, як зараз робить Росія. І коли дивишся на ці події, помічаєш, наскільки вони схожі. Теж зачиняють школи, знищують пам’ятки, все це повторюється.
Після розстрілу Османа Акчокракли та Усеїна Боданінського всі пам’ятки, які залишалися під охороною номінально до 1944 року, були повністю знищені. Це було зроблено для того, щоб стерти пам’ять про народ. І зараз деякі спроби повторюються: якщо залишити людей без минулого, їх можна змусити забути власну мову, не читати справжню історію і не мислити логічно та конструктивно.
Тобто це все насаджується. Навіть сьогодні, у Кримському інженерно-педагогічному інституті, де значна частина викладачів і студентів — кримські татари, забороняють, наприклад, вітатися кримськотатарською мовою.
Про що тут ще можна говорити щодо мови? Що ще можна забороняти? Забороняють усе, переписують історію. Я не знаю, як це відбувається в точних науках, але в частині мови й освіти це помітно. Заборона шкіл, знищення можливості навчатися рідною мовою — що зараз твориться в кримських школах? Які покоління вони виховують і навіщо? Все зрозуміло: щоб ці люди виросли прихильниками росії, щоб їх виховували як інструмент для зниження народу.
А хто не погоджується — арештовують або видворяють за межі Криму. І все це повторюється. Сьогодні це, можливо, більш оновлена версія того, що відбувалося в 30-х роках. Ми завжди згадуємо 1938-й рік. Але зараз цей «38-й рік» триває вже майже 12 років у Криму. І це дуже сумно.
Скільки часу тривала робота над книгою, наскільки складним був процес її написання та з яких джерел збиралися матеріали?
Матеріали в мене вже були підготовлені, я лише систематизувала їх. Попередньо приблизно пів року збирала документи, а саму книгу написала за два місяці. Коли ти вже добре обізнаний у темі, писати неважко
До того ж після здачі рукопису я знайшла ще кілька цікавих фактів і змогла додати пару абзаців, завдяки чому книга стала ще більш повною. Там також будуть ілюстрації.
Матеріали я збирала у відкритому доступі, користуючись оцифрованими документами Державного архіву України. Мені надали доступ до документів, що стосуються Кримськотатарського національного руху 1917–1930 років. Ці документи доступні онлайн, їх можна переглядати через QR-коди або у відсканованому вигляді. Там можна читати всі допити та архівні дані, які я використала в книзі. І це дуже важливо, бо у читача є не просто література, а можливість працювати з оригінальними джерелами.
Але були й біографічні дослідження, виконані істориками. Наприклад, мій колишній викладач Дмитро Урсу дуже багато працював над біографією Бекіра Чобан-заде — це була його наукова праця. Я спиралася на його роботи і дуже ціную його дослідження.
У яких форматах планується вихід книги та де її можна буде придбати?
Планується, що книга буде в продажу у різних форматах: паперовому, електронному, можливо й аудіо. Точні дати поки що уточнюються. Попередньо презентацію хотіли приурочити до 17 квітня, щоб цей день став символічним.
Видавництво «Віхола» працює з багатьма книгарнями та онлайн-магазинами, тому придбати книгу можна буде досить легко. Видавництво спеціалізується на нон-фікшн літературі, і ця книга не є сухим науковим дослідженням, адже вона написана живою мовою, щоб читач міг відчути постаті людей як живих особистостей зі своїми сильними та слабкими сторонами. Тут не йдеться про ідеалізацію — усе подається так, як було насправді, і це дозволяє читачам емоційно зануритися у матеріал.