Інтерв’ю з Володимиром Ляшенком — представником Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення, адвокатом, учасником експертної мережі Кримської платформи, який сьогодні працює в Нацраді у сфері інформаційної деокупації та моніторингу медіа.
Володимир Ляшенко розповів Кримськотатарському Ресурсному Центру про специфіку роботи представником Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі (ред.-Акʼярі), фіксацію діяльності медіа, які поширюють дезінформацію чи виправдовують російську агресію, а також про різновид та необхідність у підтримці релокованих кримських медіа. Окремо він пояснив, як протидіє дезінформації щодо Криму та допомагає журналістам дотримуватися законодавства України.
Ви маєте історичну освіту за напрямом «кримознавство» та юридичну освіту. Разом з тим ви народилися і багато років прожили в Криму до тимчасової окупації. Як цей особистий і професійний досвід впливає на ваше бачення реінтеграції півострова та роботи в інформаційній сфері наразі?
З 1991 по 1996 роки я навчався на кафедрі історії України історичного факультету Сімферопольського державного університету імені Фрунзе (указом Президента України від 26 серпня 1999 року № 1073/99 перейменований в Таврійській національний університет імені В.І. Вернадського), а дипломну роботу писав про діяльність Арсенія Маркевича – відомого кримського краєзнавця. Навчання я завершив з відзнакою, а під час написання дипломної роботи мав можливість попрацювати в архівах Криму, у тому числі Севастополя (ред.-Акʼярі), Одеси, а також російського Санкт-Петербургу. В архівах Санкт-Петербурга я намагався знайти інформацію про місце поховання Арсенія Маркевича, який більшу частину свого життя (з 1883 року) прожив у Криму, але перед вторгнення Німеччини на територію СРСР поїхав в Ленінград до своєї доньки і помер там під час блокади міста в січні 1942 року. На жаль, жодної інформації про місце поховання А. Маркевича я не знайшов і воно і досі невідомо. Проте під час роботи над дипломом я вивчив багато матеріалів про вимушене переселення кримських татар з Криму після його окупації росією наприкінці ХІХ сторіччя, що дозволило мені написати статтю «До питання про переселення кримських мусульман до Туреччини в кінці XVIII — першій половині XIX віків» яка була надрукована в 1997 році російською мовою в журналі «Культура народов Причерноморья». Але далі науковою роботою та викладацькою діяльністю в історичному напрямку я не займався і історія залишилася для мене лише як базова освіта, але вона була дуже якісною!
Наш курс історичного факультету був першим в СГУ після відновлення незалежності України і він був дуже потужним: я навчався разом з багатьма істориками прізвища яких відомі в науковому середовищі. Наприклад разом зі мною на одному курсі навчався Олекса Гайворонський – відомий історик Кримського ханства, який на жаль, вже пішов у засвіти в 2023 році, і до речі, він був першою людиною від кого я в 1991 році почув в Криму гасло «Слава Україні! Героям слава!»
Є ще відомі історики, які сьогодні працюють в Україні та висвітлюють питання впливу історії Криму на історію України, з якими я навчався і з яким підтримую контакти досі.
Разом з тим в 2004 році я почав навчання на Кримському факультеті Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого, а в 2010 році завершив його з відзнакою вже в стінах безпосередньо Національної юридичної академії ім. Я. Мудрого.
Безумовно, вивчення історії Криму в контексті загальноукраїнської історії, а також фактичне проживання на півострові в період відновлення української незалежності з 1991 року, коли я був безпосереднім свідком, а в деякі моменти і учасником історичних подій, має сьогодні значний вплив на моє бачення проблематики реінтеграції півострова після його деокупації, зокрема в частині відновлення українського інформаційного середовища. Наприклад, я досить чітко можу виявляти російські наративи в інформаційних матеріалах, зокрема кримської тематики, які з’являються в українському інформаційному просторі, та проводити роз’яснювальну роботу з медіа, які використовують, у тому числі поширюють такі наративи.
Чи бачите ви сьогодні реальні механізми державної підтримки кримських медіа, зокрема після припинення програм Мінреінтеграції? Чи розглядаються такі можливості у Нацраді або в діалозі з парламентом та урядом?
Щоб бути більш об’єктивним, я би поділив це питання на дві частини: перша – це чи бачу я реальні механізми підтримки кримських медіа, і друге – чи використовуються такі механізми сьогодні і наскільки вони є ефективними.
Перше питання на сьогодні лежить в площині чинного законодавства України і тут я можу з впевненістю сказати, що такі реальні механізми є.
Ми маємо чинний закон України про медіа, який розділяє всі медіа в Україні на декілька видів. Перший вид – це аудіовізуальні (аудіальні) медіа: класичне етерне телебачення або радіомовлення з використанням радіочастотного ресурсу (РЧР), або телебачення чи радіомовлення, яке не використовує РЧР, а використовує або мережу Інтернет, або супутник (він на сьогодні не вважається використанням РЧР). Такі медіа потрібно обов’язково реєструвати в Національній раді, а у разі використання РЧР ще й отримувати ліцензію.
Другий вид медіа – це онлайн медіа, які використовують для своєї діяльності виключно потужності мережі Інтернет. До них відносяться вебсайти, певні акаунти в соціальних мережах, акаунти на відеоплатформах подібних до YouTube та інших. Онлайн медіа на сьогодні не потребують обов’язкової реєстрації, але при цьому навіть без реєстрації вони повинні дотримуватися норм чинного законодавства України.
Третій вид медіа – це друковані медіа. При чому вони можуть бути як на паперових носіях так і в електронному вигляди, що особливо актуально в наш час, коли іноді мешканцям прифронтових населених пунктів не можливо доставити паперові друковані медіа. Друковані медіа у мирний час не потребують реєстрації, але під час дії воєнного стану реєстрація друкованих медіа єобов’язковою.
Я так детально розповідаю про види медіа тому, що для кожного виду на сьогодні існує свій механізм державної підтримки. Я не буду зараз вдаватися в юридичну деталізацію цих механізмів, скажу лише, про загальні моменти отримання такої підтримки.
Переміщені з Криму аудіовізуальні медіа в Україні сьогодні представляють телеканал «Чорноморка», телеканал «ATR», який частково мовить кримськотатарською, та дитячий телеканал «Ляле», який також має контент кримськотатарською мовою. На жаль, після широкомасштабного вторгнення припинили свою діяльність радіоканали, які мовили в бік тимчасово окупованого Криму з території Херсонської області.
В 2022 – 2024 роках Мінреінтеграції через державну бюджетну програму телеканали «Чорноморка» та «ATR» отримували невелике державне фінансування на виготовлення телевізійного контенту для тимчасово окупованих територій, але це невеликі суми! Наприклад, «Чорноморка» в 2022 році отримала приблизно 4 млн гривень, в 2023 році – трохи менше 3,9 млн, а в 2024 – приблизно 4,3 млн. Телеканал «ATR» в 2022 році на виготовлення та поширення контенту кримськотатарською мовою отримав 1,3 млн гривен, в 2023 році – приблизно 2,8 млн, а в 2024 році – трохи більше 3,1 млн.
У 2025 році жоден кримський канал не отримував фінансування по причині того, що Мінреінтеграції було перейменоване на Мінєдності і пріоритети змінилися.
З релокованими з Криму друкованими медіа ситуація навіть гірша: жодне друковане медіа не отримує державної підтримки на свою діяльність. Нагадаю, що сьогодні на контрольованій території України перереєструвалися лише україномовна газета «Кримська світлиця», журнал «Чорноморська безпека» та дев’ять наукових журналів ТНУ ім. В.І. Вернадського.
Згідно з положеннями Закону України «Про державну підтримку медіа, гарантії професійної діяльності та соціальний захист журналіста» державну підтримку можуть отримати медіа для дітей та юнацтва, для осіб з інвалідністю, спеціалізовані наукові друковані медіа, що видаються науковими установами та закладами вищої освіти, медіа, які цілеспрямовано сприяють розвитку мов та культур національних меншин і корінних народів України, а також друковані медіа літературно-художнього напряму.
Але треба розуміти, що будь-яке положення закону саме по собі не гарантує державну фінансову підтримку, якщо не існує механізму надання фінансування та грошей на відповідну статтю розходів. Механізм надання фінансової підтримки друкованим медіа передбачає, що держава може надавати гроші виключно на придбання паперу або на оплату послуг із друку медіа. В ситуації з релокованими медіа придбання паперу та послуги з друку є не актуальними, тому що значна кількість читачів таких медіа знаходяться на тимчасово окупованих територіях або вимушено перемістилися з них, у тому числі виїхали за кордон. У зв’язку з цим доставляння їм друкованих на папері газет або журналів неможливо, оскільки єдиним засобом доставки преси в України є Укрпошта, а вона, по-перше, не може доставляти кореспонденцію на тимчасово окуповану територію, а, по-друге, не може постійно змінювати адресу доставки паперових примірників газет, якщо особа постійно змінює адресу проживання.
У таких умовах релоковані з Криму друковані медіа переходять на електронний варіант передплати видання та надсилають її своїм передплатникам у PDF форматі на електронну пошту або надають можливість «закачати» з відповідного сайту в мережі Інтернет. Наприклад, газета «Кримська світлиця» розмістила електронний архів видання на Вікісховищі.
За фінансування друкованих медіа як форму державної підтримки в Україні відповідає бюджетна програма, яке реалізується Державним Комітетом України з питань телебачення і радіомовлення (Держкомтелерадіо), який може надавати таку підтримку у рамках відповідної бюджетної програми, яка одночасно передбачає і фінансування заходів Національного союзу журналістів України (НСЖУ). Зазначу, що на 2025 рік по цій бюджетній програмі передбачено трохи менше 1,6 млн гривень і всі вони передбачені на фінансування заходів НСЖУ.
Що в цьому напрямку робить Національна рада?
По-перше, саме Національна рада підняла питання необхідності надання реальної державної підтримки релокованим медіа – як одному із важливих елементів сфери національної безпеки України та процесу реінтеграції тимчасово окупованих територій. 27 червня цього року в Національній раді відбулася чисельна нарада за участі представників друкованих медіа, депутатів та представників органів державної виконавчої влади, де розглядалися проблемні питання збереження друкованих медіа. В рамках цієї наради зокрема обговорювалося питання надання державної підтримки релокованним друкованим медіа. За ініціативи Національної ради, яку підтримало Представництво Президента України в АРК, 22 липня цього року в Представництві також відбулася нарада за участю представників державних органів, на якій вже розглядалося питання опрацювання реальних механізмів надання державної підтримки релокованим з Криму медіа: телеканалам «Чорноморка», «ATR» та газеті «Кримська світлиця».
З одного боку ваші читачі можуть сказати, що «це лиже розмови», але я зауважу, що для того, щоб вирішити проблему, її потрібно ретельно вивчити, розкласти на складові і лише тоді можна зрозуміти які саме кроки і в якому напрямку треба робити. От саме цей процес зараз і відбувається, бо, будемо відверті, не у всіх державних органах розуміють специфіку Криму, зокрема в частині фінансування певних речей та управління таким фінансуванням. Чи вдасться нам досягнути успіху на цьому шляху – час покаже!
Наскільки, на вашу думку, сьогодні кримська тематика представлена в загальноукраїнському інформаційному просторі? Чи є ризик, що вона зникне з порядку денного, і як цьому запобігти? Чи підтримуєте ви ідею створення окремої рубрики або блоку про Крим у межах телемарафону «Єдині новини»? Якщо так — яким би він мав бути? І як це зробити?
Якщо говорити про «кримську тематику» в українському інформаційному просторі, то тут варто говорити окремо про телевізійну складову, радіо простір, інтернет та друковані медіа.
В загальноукраїнському телевізійному просторі регулярне висвітлення кримської тематики присутнє лише в етері Суспільного телебачення України: декілька разів на тиждень виходять новинні сюжети кримської тематики, а раз на тиждень – по суботах – на Суспільне Крим виходить підсумковий випуск «Тиждень. Крим», в якому можна подивитися ці сюжети.
Якщо говорити про регіональні телекомпанії, то кримська тематика присутня лише в аудіовізуальних медіа, які релокувалися з Криму після його окупації: в серпні 2014 році з Криму до Києва переїхав приватний телеканал «Чорноморка», а в квітні 2015 року також до Києва – приватний кримськотатарський телеканал «ATR» і дитячий кримськотатарський канал «Ляле». З того моменту ці телеканали пройшли більш ніж десятирічний важкий шлях відновлення діяльності на контрольованій території України і на сьогодні серед регіональних телекомпаній лише вони присутні в інформаційному просторі України з кримською тематикою. В 2024 році «Чорноморка» отримала ліцензію на мовлення в Києві та Київській області, тому вона присутня як в етері так і в мережі Інтернет, але її не має на супутнику. В той же час «ATR» і дитячий «Ляле» не мають ліцензії на етерне мовлення і вони транслюються через супутник і в мережі Інтернет.
Якщо говорити про кримські радіостанції, які мовили з контрольованої території України в бік тимчасово окупованого Криму або для кримської аудиторії, то після початку широкомасштабного вторгнення всі вони припинили мовлення і на даний час в радіоетері кримська тематика системно не представлена. Іноді в етері українського радіо Суспільного телебачення України виходять окремі передачі кримської тематики, які, як правило, присвячені певним подіям або датам.
Ситуація з кримськими друкованими медіа також погана – на сьогодні на контрольованій території України зареєстровані три релоковані з Криму друковані медіа: україномовна літературно газета «Кримська світлиця», журнал «Чорноморська безпека» і наукові видання Таврійського національного університету ім. В. Вернадського. На жаль, «Кримська світлиця» у зв’язку з відсутністю фінансування практично припинила виходити з початку 2025 року. Також в 2025 році я ще не бачив випуску журналу «Чорноморська безпека». В той же час наукові видання ТНУ ім. В. Вернадського постійно виходять на контрольованій території України з 2017 року, але ці видання, як ми розуміємо, це в своїй більшості не про Крим, а публікації статей у різних галузях науки.
Краще усього кримська тематика на сьогодні представлена в онлайн медіа, які існують в мережі Інтернет. У цьому медійному сегменті ми маємо як релоковані з Криму онлайн-медіа, наприклад, QIRIM MEDIA (ТОВ Агентство «Кримські новини», QHA), яке виїхало з Криму в травні 2016 року, так і низку новостворених онлайн-медіа. При цьому такі медіа відповідно до Закону України «Про медіа» можуть працювати і без реєстрації, не порушуючи чинне законодавство України. Серед зареєстрованих онлайн-медіа кримської тематики варто відзначити сайт «Суспільне Крим», Інформаційну агенцію «Голос Криму», Кримське громадське медіа «СЕМААТ», незалежне кримськотатарське медіа «Crimea Vox», а серед незареєстрованих онлайн-медіа кримської тематики можу назвати проект радіо «Свобода» – Крим.Реалії і, беззаперечно, сайт і телеграм-канал Кримськотатарського Ресурсного Центру.
Це далеко не вичерпний перелік онлайн-медіа, які періодично висвітлюють кримську тематику. Так, наприклад, на сайтах багатьох громадських правозахисних організацій досить часто з’являються матеріали про Крим і кримчан, але якість таких матеріалів не завжди відповідає вимогам Кодексу етики українського журналіста – документа, що визначає основні морально-етичні орієнтири, яких журналіст має дотримуватися при виконанні своїх професійних обов’язків. Це окрема історія, над якою ще доведеться працювати.
Чи є сьогодні ризик того, що кримська тематика зникне з порядку денного українських медіа? На мою особисту думку такий ризик досить реальний, особливо щодо телебачення і радіомовлення!
Нам варто чітко усвідомлювати, що в України аудіовізуальні медіа – це перш за все бізнес, первинною задачею якого є прибуток, тобто гроші. Виключенням в даному випадку є лише суспільне телебачення, бо воно, відповідно до Закону України «Про суспільні медіа України» має іншу мету: задоволення інформаційних потреб суспільства, залучення громадян до обговорення та вирішення найважливіших соціально-політичних питань, забезпечення національного діалогу, сприяння формуванню громадянського суспільства.
Кримська тематика не приносить багато грошей власникам телеканалів та радіостанцій, бо вона цікава перш за все тим, хто дотичний Криму: кримчанам на окупованій території України, тим хто виїхав з Криму за кордон або переселився на контрольовану територію України – внутрішньо переміщеним особам (ВПО). І в цьому випадку ВПО з Криму не є настільки багаточисельними, щоб власники телеканалів та радіостанцій вкладали значні кошти в відео та аудіоконтент кримської тематики. Чи подобається мені ця ситуацію? Звісно ні! Я особисто вважаю, що Крим – це дуже цікавий і важливий для України регіон, якому до тимчасової окупації не надавалося належно уваги щодо інтеграції в Україну у сфері розвитку освіти, культурного простору та інформаційного середовища. В українському інформаційному просторі Крим стереотипно позиціонували як «літню дачу», яка цікава іншій частині населення України лише два-три місяці на рік: з кінця травня до початку вересня. Так ситуація була дуже зручною для російської інформаційної інтервенції в український інформаційних простір і особливо – в інформаційний простір Криму!
На мою особисту думку, сьогодні ситуація з кримською тематикою у порядку денному загальноукраїнських приватних телевізійних каналів та мережевих радіостанцій повторює ту, що була до окупації: Крим інформаційно їм не цікавий поки там, не відбулася якась яскрава подія, наприклад, пов’язана із знищенням збройними силами України якогось об’єкта. Зазначу, що на відміну від приватних загальноукраїнських каналів Суспільне телебачення, як я вже казав раніше, системно висвітлює в телеетері тему Криму. На жаль, після того як Суспільне телебачення припинило свою участь в загальноукраїнському телемарафоні там майже не присутня інформація про Крим. І нашого супротивника повністю влаштовує ситуація коли Крим майже не присутній на центральному українському телебаченні і постійно присутній на телебаченні російському, бо саме вони таким чином формують необхідний їм інформаційний фон щодо Криму у світових медіа.
Як цьому протидіяти? Різними способами. Наприклад, в рамках телемарафону, на мою думку, обов’язково повинен виходити постійний невеликий по часу «кримський блок» (наприклад, година на добу), коли вся інформація буде лише про Крим. І в підготовці цього блоку повинні брати участь кримські медіа, як релоковані так і новостворені! Чи зможуть ці медіа забезпечити наповнення кримського блоку цікавою інформацією про Крим? У мене немає жодних сумнівів що зможуть при належній фінансовій підтримці! Я, наприклад, знаю, що і «Чорноморка» і «АTR» мають свої студії, з яких вони можуть проводити прямі етери. На сьогодні є досить багато якісних документальних фільмів про кримських татар, про Крим, які можна показувати в рамках таких «кримських блоків». Таким чином населення України буде розуміти, що Крим – це Україна, навіть не зважаючи на більш ніж одинадцятирічну російську окупацію.
Для того, щоб цю ідею реалізувати потрібно мати політичну волю та бажання щось змінити на краще! Дуже сподіваюсь, що новий склад уряду України зверне належну увагу на цю проблему та дослухається до голосу кримчан, які вважають Україну своєю Батьківщиною!
Яка, на вашу думку, має бути роль держави у протидії дезінформації, що надходить із тимчасово окупованого Криму? Які інструменти вже працюють, а що потребує вдосконалення?
Роль держави у протидії дезінформації – це досить непроста історія. Ми живемо в демократичній країні, яка вже більше десяти років потерпає від військової агресії тоталітарної держави. Але російська агресія в інформаційному полі проявилася набагато раніше, ніж почалася військова фаза. І так сталося, що Кримський півострів був на самому вістрі російської інформаційної агресії. До прикладу з декількох тисяч друкованих медіа, зареєстрованих в Криму станом на 2014 рік, абсолютна більшість – це були російськомовні та російські за замістом медіа. Та сама ситуація була з місцевими радіостанціями та телевізійними каналами – російськи наративи в кримських етерах були звичайним явищем.
Легко можна пригадати, як кожен рік, з початку 2000-х років російські медіа з весни постійно поширювали якусь чергову брехливу маячню про Крим, у тому числі щоб зруйнувати курортний сезон. Ми чудово пам’ятаємо, що в 2010-2013 роках це була «лякалка про хімічну зброю», яка була затоплена в декількох місцях узбережжя Криму. Це була російська інформаційно пропагандиська спеціальна операція (ІПСО), бо після російської окупації Криму ці «небезпечні діжки» щезлі з інформаційного простору.
Також черговою «інформаційною лякалкою» до російської окупації півострова були постійні розповіді в російських та російськомовних кримських медіа про «табори мусульманських екстремістів» в кримських горах. Особливо цю тему в кримських медіа починали масово «розганяти» напередодні 18 травня – Дня пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу.
А що робила українська держава, щоб протидіяти цій дезінформації? Майже нічого!
Результати цієї недолугої української інформаційної політки ми побачили взимку 2014 року, коли півострів захопили російські військові. Навіть цю військову операцію росіяни змогли інформаційно висвітлити в українському і світовому інформаційному полі таким чином, що до повномасштабного вторгнення росії в лютому 2022 року в Україні існували російські наративи, які певним чином «змазували» військову агресивність росії в Криму: «зєльониє чєловєчкі», «вєжлівиє люді», «бєз єдіного вистрєла».
І ці наративи настільки прижилися в українському інформаційному просторі, що для того, щоб змусити українські медіа припинити їх використовувати довелося навіть на законодавчому рівні в березні 2022 року заборонити використання в медіа висловів типу «вєжлівиє люді», «повстанци», «ополчєнци» по відношенню до російських окупантів та їх посіпак.
Але зрозуміло, що одними заборонами вирішити ситуацію протидії російській дезінформації неможливо – тут потрібно робити декілька кроків одночасно. Причому ці кроки повинні бути як термінові та короткострокові (наприклад, блокування певних інтернет ресурсів, спростування неправдивої інформації (фейків), так і довгострокові, серед яких надважливими є: державна підтримка медіа, які виїхали з тимчасово окупованих територій або продовжують працювати у прифронтовій зоні; довгострокова програма підвищення медійної грамотності населення, зокрема набуття навичок критичного мислення.
Але це окрема історія про яку варто говорити в окремому інтерв’ю з конкретними прикладами, як сьогодні популярно казати – кейсами.
Інформаційна деокупація — це складна і довготривала робота. Чи є у вас сформоване бачення того, як вона має відбуватися? Що необхідно почати робити вже сьогодні?
Інформаційна деокупація – це історія не лише про населення тимчасово окупованих територій, а й про населення всієї України! Ні для кого не є таємницею, що в історії України є періоди, коли ми жили в одному державному утворенні з нашими сучасними ворогами – росіянами. Це були і так звана «російська» імперія, і радянській союз. На жаль, з моменту відновлення незалежності України в 1991 році до влади в України прийшли сили, які продовжували орієнтуватися на росію у своїй внутрішній політиці, що фактично продовжило російську окупацію інформаційного простору України. У такому окупованому росією українському інформаційному середовищі виросло декілька поколінь громадян України, які сьогодні є свідками військової агресії росії проти України.
Як це не жахливо звучить, але саме російська військова агресія, а ще більше, повномасштабне вторгнення 2022 року стало тим чинником, який прискорив події інформаційної деокупації України.
З одного боку ми маємо значну частину території і населення України, які є в окупації і тому перебувають під безпосереднім жорстким впливом російської інформаційної машини, яка постійно продукує брехню про Україну та українців – як етнос, і українців – як політичну націю. І тут ми маємо чітко усвідомлювати, що ці люди у своїй абсолютній більшості є жертвами новітньої російської пропаганди, яка у деяких (особливо тих, кому приблизно 30+ років) нашарувалася на «спільну історію», яку ми мали до 1991 року. Можливості України активного впливу на таких людей певним чином обмежені.
З іншого боку ми маємо переважну кількість населення на контрольованій території України та за її кодонами на території інший вільних держав, які чітко бачать всю агресивну суть росії і знають реальну картину життя в Україні. До цих людей варто чітко доносити, що під окупацією росії життя стане набагато гіршим, ніж ми маємо сьогодні! І питання не лише в побутових речах, а в тому, що «не буває в болоті смачної води», тобто людина не можна бути дійсно щасливою в тоталітарній країні.
Я вважаю, що робота з інформаційної деокупації цих двох категорій українського населення повинна відбуватися одночасно, але з різними акцентами! Так до населення тимчасово окупованих територій перш за все треба доносити меседжі про те, що Україна вважає окуповані території невід’ємною територією України і буде підтримувати місцеве українське населення до самої деокупації цих територій. Звичайно, що цю підтримку потрібно демонструвати не лише на словах, а й конкретними справами!
Щодо населення контрольованих Україною територій та тих громадян України, які виїхали за кордон, у тому числі з тимчасово окупованих територій, інформаційна політика, на мою думку, повинна концентруватися на питаннях розвитку України як самостійної незалежної європейської держави, в якій людина є цінністю. Так, сьогодні України переживає не найкращі часи, але лише ми самі повинні вирішувати доля нашої країни та визначати її майбутнє!
Ваша діяльність у Кримськотатарському Ресурсному Центрі передувала роботі в медіарегуляторі. Які завдання ви тоді ставили перед собою і як цей досвід вплинув на ваше нинішнє розуміння інформаційної політики щодо Криму?
Так дійсно, на роботу в Національну раду я прийшов саме після роботи в Кримськотатарському Ресурсному Центрі, яка досить суттєво вплинула на моє бачення процесів, які відбуваються в інформаційному просторі України, у тому числі щодо кримської тематики. Зауважу, що під час діяльності в КРЦ я займався в основному питаннями кримських політв’язнів і документуванням громадян України з тимчасово окупованих територій українськими документами. Коли я моніторів українські медіа в частині висвітлення вищезазначених питань я постійно стикався з тим, що абсолютна більшість медіа не розуміє нюансів тематики, про яку пише. При чому іноді інформація в медіа приносила більше шкоди, ніж користі: наприклад, орієнтуючись на недостовірну інформацію в медіа громадяни України з тимчасово окупованих територій досить часто потрапляли в халепу, коли намагалися отримати українські документи, але не знали усіх «підводних каменів», про які не писали в медіа. А в ситуації з політв’язнями іноді в медіа з’являлася інформація про них, яка могла зашкодити їх подальшій долі.
Саме тому, коли я наприкінці серпня 2023 року був призначений на посаду представника Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі (ред.-Акʼярі) одним із своїх основних завдань для себе я визначив моніторинг українських медіа в частині розповсюдження саме актуальної та повністю правдивої інформації, призначеної для мешканців тимчасово окупованої території України, яка враховую усі нюанси. Насправді, це досить непроста робота, тому що Національна рада не має повноважень втручатися в редакційну політику медіа та вказувати журналістам «про що їм писати». Тому іноді виникає нерозуміння з боку медіа, але у більшості випадків реакція з боку редакцій та журналістів досить адекватна: нюанси враховують а відверті помилки виправляють.
Які ризики для збереження української та кримськотатарської ідентичності, зв’язку півострова з Україною та впливу на свідомість його мешканців ви бачите у разі, якщо окупація Криму триватиме скажімо ще 5 років?
З кожним роком окупації ризики збереження української (як в політичному так і в етнічному сенсі) та кримськотатарської ідентичності на тимчасово окупованих територіях зростають, бо з самого початку окупації росія постійно та системно намагається закарбувати у ментальність населенні цих територій «цінності руского міра», які за своєю суттю не цінностями від слова «взагалі».
Кримськотатарський народ та українська етнічна спільнота на сьогодні в Криму є двома найбільш дискримінованими етносами – ворог знищує будь-що, пов’язане з українською або кримськотатарською ідентичністю: культуру, у тому числі, культурну спадщину, освіту, мову. Згадаємо, що одразу після окупації Севастополя, який за кримськотатарською традицією варто називати Ак’яром, росіяни демонтували встановлений у місті пам’ятник українському гетьману Конашевичу-Сагайдачному. Цей пам’ятник про українську історію, яку росія не хоче знати: в 1618 році Конашевич-Сагайдачний разом з польськими та литовськими військами робив облогу Москви та змусив московітів підписати Деулінське перемир’я, за яким з під влади московії були звільнені, зокрема, українськи землі на Чернігівщині.
У ситуації з кримськотатарською ідентичністю, на мою думку, окупанти працюють трохи в іншому напрямку, бо розуміють, що, як в 1944 році депортувати весь кримськотатарський народ за межі Криму їм ніхто не дозволить. Тому тут росіяни вибрали стратегію поступового «розсмоктування» кримськотатарської ідентичності серед маси немісцевого населення, яке вони постійно переселяють до Криму після його окупації. Інструментарій для цієї злочинної діяльності також відомий. Один за напрямків – це переписування кримської історії таким чином, щоб перетворити кримських татар з корінного народу України на «прішедшоє насєленіє с теріторії Азії».
Окремо в напрямку «переписування історії» я б виділяв системну роботу, яку проводять окупанти щодо зміни акцентів злочину депортації кримськотатарського народу в 1944 році: вони намагаються прибрати з символічного простору Криму будь-які згадки про злочинні дії радянського режиму, правонаступником якого є сучасна росія, і представити злочин депортації як «трагічноє стєченіє обстоятєльств», до якого росіяни непричетні! Окупанти збудували в Криму на території станції Сюрень, з якої в травні 1944 року депортували десятки тисяч кримських татар так званий «мєморіальний комплєкс», якому дали назву «Путь возрождєнія народов Крима». Тобто вони цілеспрямовано вкладають в голови місцевого населення, що депортація – це не злочин, а «путь возрождєнія»! Скульптурну композицію, яка в «меморіальном комплєксє» присвячена депортації кримських татар, окупанти назвали «послєдняя сєм’я», і зроблена вона таким чином, що немає жодних натяків на те, що корінний народ висиляли силоміць, а не вони їхали добровільно! Якщо не знати контекст цього «пам’ятника», то може здаватися що просто якість люди запізнюються на потяг, бо діти, яких за руки тягне мати, не хочуть нікуди їхати! Ну і найбільш ницим для мене став той факт, що цю скульптурну композицію доручили зробити тому самому скульптору, який в 2014 році робив пам’ятник російським окупантам, що встановлений біля будівлі Верховної ради АРК.
Іншим інструментом знищення кримськотатарської ідентичності є руйнування культурної спадщини кримських татар у тому числі шляхом, так званих «реконструкцій» видатних пам’яток кримськотатарської культури, і перш за все комплексу Ханського палацу в Бахчисараї. До речі, окупанти вже зруйнували іншу видатну пам’ятку культурної спадщини Криму – Херсонес Таврійський, на території якого будували монструозний так званий «музейний комплекс «Новий Херсонес».
Ще одним напрямком «зросійщеня» кримськотатарського народу є подальше використання кирилиці в кримськотатарській письменності та фактична заборона використання латиниці на території Криму. Латиницю прибирають навіть на рекламних вивісках то дорожніх вказівниках населених пунктів на півострові.
Все це вкупі з жорсткої російською пропагандою, яка несеться з усіх «прасок», насправді, впливає на свідомість тих громадян України, які залишаються на тимчасово окупованій території України, особливо на молодих громадян, для яких Україна – це спогади дитинства. Що з цим робити? Готуватися до того, що нам буде важко після деокупації змінювати їх сприйняття реальності, але це необхідно буде робити незважаючи на всі труднощі!
Чи маєте результати роботи якими пишаєтеся за період вашої роботи на посаді представника Національної Ради по Криму, а також про які хотіли б розповісти нашим читачам?
На цій посаді я працюю трохи менше 2 років і говорити про якісь суттєві здобутки поки ще зарано. Насправді, існує значна специфіка роботи представника Національної ради в регіоні України, який є тимчасово окупованим і до якого сьогодні не існує фізичного доступу. Стандартна робота представника Нацради в області – це комунікація з медіа, які працюють на території цієї області, та моніторинг їх діяльності на предмет додержання чинного законодавства про медіа, у тому числі про використання державної мови у медіа та розміщення в медіа реклами.
У ситуації з Кримом виконувати ці стандартні функції представника в більшості своєї неможливо, оскільки зрозуміло, що на території тимчасово окупованого півострова вільні медіа працювати не можуть, а комунікувати з окупаційними медіа ніхто не буде. Також зрозуміло, що в Криму практично відсутня українська мова в медіа: є лише одне друковане медіа, яке виходило дуже маленьким накладом і в ньому українською мовою окупанти розповідали про те, яка погана Україна та українці!
Та ж сама ситуація з розміщенням реклами: немає в кримських медіа української реклами! Так що ж тоді робить представник Національної ради по Криму?
Перше, що я постійно роблю – це систематично виявляю та фіксую діяльність на території тимчасово окупованого Криму медіа та журналістів, які розпалюють міжнаціональну ворожнечу, виправдовують російську агресію та сприяють геноцидним проявам проти етнічних українців та кримських татар. Це робиться для того, щоб ніхто не зміг в подальшому уникнути покарання за свої злочинні дії!
Другий напрямок – це сприяння діяльності на території України релокованим кримським медіа та новоствореним медіа кримської тематики. І хоча Національна рада, як регулятор, має право застосовувати до порушників чинного законодавства заходи примусу (попередження, штрафи), я вважаю, що перш за все треба намагатися максимально допомогти медіа вирішувати всі існуючи проблеми в конструктивному руслі, а покарання застосовувати виключно як крайні заходи. На щастя, жодне з релокованих кримських медіа за час моєї каденції не опинилися в категорії «порушники».
Третій напрямок моєї діяльності – це моніторинг інформаційного простору контрольованої частини України на предмет розповсюдження в медіа помилкової або недостовірної інформації про Крим та події, які там відбуваються. Приведу конкретний приклад: законодавством України забороняється публікувати в медіа інформацію, що заперечує або виправдовує злочинний характер комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років в Україні. До такої інформації, зокрема, відносяться радянські назви населених пунктів або інших топонімів, які в останні часи були змінені, Верховною Радою України. Так законодавці змінили на території Криму назви декількох десятків населених пунктів, повернувши їм історичні назви. Також в українському законодавстві були змінені назви районів півострова.
Зрозуміло, що окупанти в своїх медіа використовують старі комуністичні або імперські назви, демонструючи таким чином повну зневагу до України! На жаль, українські журналісти та значна кількість медіа, які не дотичні до Криму, просто бездумно копіюють такі назви та тиражують їх в українському інформаційному просторі, іноді, навіть перекладаючи окремі частини назв українською мовою. Тому періодично ми бачимо як пишуть, наприклад, про «краснопєрекопськ» або навіть «червоноперкопськ», у той час як це місто давно вже носить назву Яни Капу.
Коли я бачу такі дописи, то я намагаюся комунікувати з такими медіа та журналістами і пояснювати їм помилковість такої практики та надавати необхідну інформаційну та, навіть, юридичну допомогу, зокрема через ознайомлення з відповідними нормами чинного законодавства. Абсолютна більшість журналістів і медіа з розумінням сприймають це та виправляють свої помилки без жодних заперечень.
До речі, така зневага росії до історичних топонімів є для росіян показовою: нещодавно вони таким самим чином намагалися показати своє відношення до Азербайджану, називаючи азербайджанське місто Ханкенді комуністичною назвою «степанокерт», і МЗС Азербайджану рішуче «надавало по губах» російським пропагандистам!
Іншим предметом мого моніторингу є виявлення російських наративів у публікацій українських медіа, зокрема про корінний народ України – кримських татар. Тут ми маємо купу наративів, які росія давно і системно впроваджувала в український інформаційний простір і які, на жаль, мають ще досить багато прихильників в українському суспільстві.
Наприклад, один із російських міфів «кримські татари завжди зраджували у важкі часи» мав на меті, зокрема виправдання насильницького виселення кримських татар з території Кримського півострова у 18-19 віках та злочинну депортацію в 1944 році. На щастя є вже досить багато історичних досліджень і популярною історичної літератури, яка досить чітко розвінчує цей міф, зокрема авторства Олекси Гайворонського та іншого кримського історика Сергія Громенка.
Інший російський наратив, який вони постійно підживлювали в Криму після відновлення незалежності, був про те що «кримські татари є загрозою для України, бо вони хочуть в Туреччину». Таким чином росія намагалась виправдати свою військову присутність в Криму, видаючи її як «фактор підтримання безпеки в регіоні». Також цей міф росіяни використовували (і продовжують використовувати) для протидії створенню в Криму національно-територіальної автономії корінних народів України, зокрема кримських татар. І це той іспит, який ще доведеться складати українському суспільству та Україні після деокупації Криму.
Завершуючи нашу розмову хочу сказати, що я впевнений у тому, що Криму буде звільнений від російських окупантів, адже Крим – це Україна!
Фото: КРЦ