Рішення арбітражного трибуналу України проти РФ від 21 лютого 2020 р. у справі № 2017-06 «Спір щодо прав прибережної держави у Чорному морі, Азовському морі та Керченській протоці» вже має незворотні наслідки щодо визначення взаємодії РФ та України стосовно Криму. Вкрай високою стає ймовірність фундаментального значення цього рішення й для подальшої долі Азовського моря (АМ) та Керченської протоки (КП).
Як випливає з тексту Рішення позиція РФ щодо АМ та КП є такою. АМ є спільними історичними внутрішніми водами України та РФ. Тому, вказує РФ, Конвенція ООН з морського права 1982 року не поширюється на АМ та КП, й отже усі питання, пов’язані із цими водоймами, непідсудні арбітражному трибуналу, якій власне має діяти виключно за ст. 288 Конвенції. Така позиція РФ змусила арбітраж вточнити у росіян – як саме вони бачать правовий статус КП та запитати у України – чи згодна вона із тим, що внутрішні води не регулюються Конвенцією (п. 29 Рішення).
Україна в арбітражі зайняла позицію, за якою АМ та КП не є внутрішніми водами, при цьому АМ має територіальне море та виключну морську зону, а КП є міжнародною протокою. Також Україна просила арбітраж перенести визначення цього питання на стадію розгляду справи по суті (п. 200 Рішення).
Свою позицію щодо АМ як внутрішніх вод РФ ґрунтувала на історичній практиці та на практиці взаємодії з Україною після 1991 р. Цікаве, що РФ наводила акти законодавства СРСР які нібито автоматично мали діяти в УРСР щодо внутрішніх вод Азову, а також декларувала подовження прав України та РФ на АМ та КП за принципом правонаступництва держав після розпаду СРСР. Також РФ вказувала про нібито відсутність бажання сторін змінити такий правовий режим у наступному, з 1991 р. (п. 202, п. 205, п. 220, п. 221 Рішення).
При цьому у відповідь на питання арбітражу РФ вказала у п. 211 Рішення, що РФ поширює свій суверенітет на АМ «спільно з Україною» та «поширює виключний суверенітет над водами КП через власний суверенітет над обома сторонами протоки». При цьому РФ задекларувала визнання нею окремих прав України на КП нібито через двосторонню угоду 2003 р. Більш того, у п. 247 Рішення згадане про позицію РФ за якою треті країни «ніколи не мали та наразі не мають свободи судноплавства» на АМ та у КП крім тих які гарантовані Договором 2003 р. (цікаве як тоді вони там ходили з 1992 до 2003 року).
Позицію України з цього питання важко йменувати вдалою. По-перше ми чомусь пробуємо довести неможливість статусу внутрішніх вод для моря, яке оточене декількома державами, попре чисельні загальновідомі приклади таких вод, відображені зокрема й у міжнародній практиці судів та арбітражів (затока Фонсека, затока Ла-Плата, затока Піран). Україна заперечувала що нібито ці води занадто малі (Ла-Плата? Серйозно?), що з цих питань укладалися договори (а скільки договорів з АМ укладено?) та що ці режими не торкаються інтересів третіх країн (вкрай непереконливо).
Замість цього Україна наводила приклад розмежування Ризької затоки між Латвією та Естонією, де остання відкинула пропозиції визнання затоки внутрішніми водами й тому на цих просторах сторони за окремою угодою розмежували територіальне море та виключну зону. РФ на це цинічно вказувала про відмову Естонії вважати себе державою-правонаступником СРСР та про те, що у цьому спорі сторони одразу обговорювали питання територіального моря. На відміну від балтійців, вказувала РФ, вимоги України на переговорах з АМ у 1992-2013 роках зводилися виключно до питань встановлення лінії державного кордону на АМ та далі не йшли (п.п. 207, 216, 218, 224, 227, 233-235).
Відносно вагомішими аргументами України слід вважати заперечення автоматичного подовження статусу Азову після розпаду СРСР (п. 236), та нагадування арбітражу про повідомлення в 1992 р. Україною в ООН про вихідні лінії на АМ (п. 230 Рішення та єдина позиція, яку РФ не змогла хоч якось спростувати).
Цікавим є аргумент України про те, що в україно-російській угоді про співробітництво в галузі рибного господарства 1992 р. згадано про Конвенцію та фактично імплементоване її норми щодо АМ та Чорного моря водночас (п. 237 Рішення), але про угоду 1993 р. чомусь у Рішенні не йдеться. Боюся це з`явиться у фінальному рішенні арбітражу і звісно не на нашу користь. Також Україна наводила аргумент, за яким вона ув’язувала визнання внутрішніх вод для АМ за умов узгодження на ньому державного кордону з РФ, чого не відбулося (п. 239 Рішення).
Також Україна зробила робку спробу натякнути арбітражу, що Договір 2003 р. щодо АМ та КП був укладений після «односторонньої розбудови в КП дамби» росіянами для захоплення коси Тузла. Це мабуть арбітраж мав би зрозуміти, як укладання угоди з РФ під погрозою силою (але мовчазний натяк якось не завжди судом береться до уваги).
Також Україна вказувала, що делімітація АМ за цим договором не відбулася, й тому сторони не досягли остаточної угоди щодо АМ (п. 240 Рішення). Ці аргументи були б добрі, якщо вони лунали б жорсткіше та з посиланнями на Віденську конвенцію про право міжнародних договорів. Також у п. 244 Рішення Україна вказує на практику РФ з 2014 р. яка не відповідає режиму спільних внутрішніх вод (захоплення родовищ газу, розбудова мосту, прокладання кабелів, затримки суден у КП)
Україна згідно п. 248 Рішення вказувала на протести ЄС, США та низки чорноморських держав проти обмеження РФ свободи судноплавства у КП, на що РФ заявляла про «політичне підґрунтя» таких протестів та вказувала, що раніше протестів третіх держав щодо режиму КП та АМ не було. Також Україна наводила відповідні вимоги резолюцій Генасамблеї ООН щодо Азову (п. 251 Рішення).
Також Україна вказувала, що хоча АМ та КП юридично можуть вважатися «затокою» (про що багато казала РФ арбітражу), та відповідно мати режим внутрішніх вод – це не перетворює зазначені води у «історичну затоку» згідно Конвенції. Україна вказувала що за ст. 2 Конвенції суверенітет прибережної держави поширюється на внутрішні води, але ці води визначені саме Конвенцією й тому суверенітет має відповідати Конвенції; додавалося що інші вимоги Конвенції поширюються й на внутрішні води (п. 267, п. 276, п. 277 Рішення).
Зважаючи на позиції сторін, арбітражний трибунал констатував що спір у цій частині полягає у тому, чи залишився за АМ та КП статус внутрішніх вод після розпаду СРСР (п. 290 Рішення). Трибунал констатував, що його вирішення залежить як від угод між РФ та Україною так й практики користування АМ та КП з 1991 р., судноплавства, користування та захисту морських ресурсів тощо, практики взаємодії України та РФ а також кожної з них із третіми країнами з питань Азову.
Тому, оскільки ці питання «переплетені» із змістом позову України арбітраж визначив, що дослідувати їх окремо неможливе (п. 291, 293 Рішення) й на цьому етапі відхилив вимоги росіян визнати азовську частину позову неприйнятною. Прийнятність цих питань буде розглянута трибуналом заново під час розгляду справи по суті (п. 297 Рішення).
Зважаючи на реальний стан справ на АМ й рівень впливу рибної мафії на схвалення будь-яких рішень владою України щодо Азову, зокрема й щодо «чинності» Угоди 1993 р. та Договору 2003 р. я б особливо не радів такій відстрочці.
Бо за нинішніх умов та за нинішніх керманичів МЗС УРСР арбітраж скоріш за усе відхилить аргументи України як недобросовісні та визнає за АМ та КП статус внутрішніх вод. Хтозна чи не є це справжньою метою чиновників з Михайлівської площі, що безнадійно погрузли у каламутних схемах кришування спільного рибальства з росіянами та окупантами.
Втім, оскільки, на відміну від керманичів МЗС УРСР, судді арбітражу не знають смак тисяч тон азовської хамси, у Рішенні є й цікаві міркування, які можуть знайти свій розвиток у справі надалі. У п. 294 та 295 арбітражний трибунал відкинув аргументи РФ про те, що Конвенція нібито не регулює режим внутрішніх вод і тому спори щодо внутрішніх вод насправді можуть розглядатися арбітражем за ст. 288 Конвенції.
Трибунал погодився, що власне Конвенція й визначає, що таке саме є внутрішні води, тому спір про них є конвенційним спором, є спором про тлумачення та застосування Конвенції.
Також трибунал нагадав про гарантування в окремих випадках мирного проходу у внутрішніх водах за ч. 2 ст. 8 Конвенції та згадав на рішення Міжнародного трибуналу з морського права, за якими ст. 192 Конвенції, про спори стосовно морського дна, поширюється на усі морські простори, включно із внутрішніми водами, так саме як й ст. 29 Конвенції щодо імунітетів військових кораблів.
Така позиція арбітражу свідчить, що при визнанні АМ та КП внутрішніми водами трибунал щось все ж схвалить щось стосовно вимог України по суті. Втіха слаба, звісно.
Підсумовуючи, вкажу на такі додаткові помилки України у цій частині позову (все те що я вже писав про провал його «кримської» частини, застосовне й тут).
Позиція України виглядає вкрай блякло, коли йдеться про історію питання Азову. Тут ця історія важлива, бо росіяни як раз будуть бити на «історичне правонаступництво». Звісно коли писання позову було віддане на відкуп американським юристам, припустимо й непоганим, у ньому не знайшлося місця для дослідження політики України щодо Азову 1917-1921 років, позиції уряду УНР з морських питань в екзилі, цікава історія море користування для до-російських часів Азову, включно із судноплавством Кримського ханства та історичними правами корінних народів України на морські ресурси. Нагадаю, що восени 2019 р. Меджліс кримськотатарського народу схвалив відповідну Заяву, звісно проігноровану МЗС УРСР.
Спроба РФ у цій справі щось казати про правонаступництво СРСР у справжніх юристів міжнародників призвела б до дуже й дуже неприємних до агресора діалогів у Гаазі. Але – не з нашим МЗС УРСР якій цей шанс вже здається прогавив.
Звісно й вітчизняна доктрина про режим Азову, наявна з 1992 р., залишилася поза увагою позивачів, а там потрібних позицій було б можна багато знайти за бажанням. Та й їх маститих авторів запросити до Гааги, хоч б референтами замість таємничих «інтернів Кабміну» присутніх у складі української делегації.
Сучасність Азову, водойми, де викрадають та вбивають не лише рибалок, де у 2014 везли зброю з Криму в Бердянськ та де йде гаряча війна, з мінами, із знищеними катерами прикордонників – також у позові Україна здається цілком замовчує. Це зрозуміло, інакше виплила б й тема рибної мафії, а хто ж про таке захоче писати в Гаагу. У Рішенні абсолютно не відображені докази юридичної та організаційної належності Азову до Світового океану, до глобального судноплавства. Зрозуміло що для МЗС УРСР Азов це насамперед ікра та балик. Але у реальному житті є й механізми пошуку та рятування, картографії, польотів над акваторією, портконтролю, протидії забрудненням із суден тощо. Цим у позові здається й не пахне, бо повторюся його писано явно юристами із «сухопутним» мисленням.
Також не відчутно володіння МЗС чисельними справами національних судів з питань Азову, що накопичувалися з 1992 року. Бо цікавого там можна було б знайти у вимірі морекористування дуже й дуже багато.
Поради.
Звісно основною потребою є якнайшвидше визнання азовських Договору 2003 та Угоди 1993 року такими, що втратили чинність, зокрема через захоплення РФ Криму та КП. Паралельно має бути здійснене підтвердження Україною вихідних ліній на Азові та заява про зовнішні межі територіального моря та прилеглої зони. Інакше усі заяви України щодо міжнародного режиму Азову будуть визнані арбітражем не щирими.
Також було б непогано термінове укладання із третіми країнами будь-яких угод, у яких підіймалося б питання Азову, зокрема із згадкою про вимоги Конвенції. Як мінімум ЄС та чорноморські країни є природними партнерами для вчинення відповідних договорів.
Звісно позиція РФ, втілена у Рішенні, про те що судноплавство на Азові здійснюється виключно за її милістю, має бути піднята у переговорах з усіма зацікавленими державами. Для зростання кількості заяв третіх країн щодо Азову.
Всі поради щодо кримської частини заяви (заміна чиновників та розширення пулу західних юристів) застосовна й щодо азовських питань.
Борис Бабін,
професор, доктор юридичних наук,
експерт Кримськотатарського Ресурсного Центру