Комунікаційна менеджерка Кримськотатарського Ресурсного Центру мала нагоду нещодавно поспілкуватися з Олексієм Савченко та Есмою Аджієвою й дізнатися деталі про утворення та поширення виставки та видання «MİRAS. СПАДЩИНА. THE HERITAGE».
Автори-упорядники видання – Олексій Савченко, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Скарбниці Національного музею історії України та Тетяна Савченко, старший науковий співробітник музею, працівник фондів.
Виставковий проєкт та видання «MİRAS. СПАДЩИНА. THE HERITAGE» реалізовано спільно з Есмою Аджієвою, головою кримськотатарської громадської організації «Алєм», в межах проєкту «Сенси, що об’єднують», за підтримки Швейцарії.
Розкажіть, що надихнуло вас на створення видання та виставки «MİRAS. Спадщина». З чого і коли саме ви розпочали цю масштабну роботу?
«Ідея створення видання та виставки «MİRAS. Спадщина» має особливу передісторію, яка почалася ще у 2019 році, коли ми разом з Олексієм Савченком організували виставку «Орьнек. В мереживі Криму» у Національному музеї історії України. Ця виставка, присвячена кримськотатарському орнаменту «Орьнек», стала для нас чимось більшим за виставковий проєкт — вона втілила мрію знайомити людей з нематеріальною культурною спадщиною кримських татар. Ми зрозуміли, що потрібно продовжувати працювати в цьому напрямку, адже саме подібні ініціативи допомагають розкрити автентичність і унікальність нашої спадщини, через музейний простір і живе спілкування з різними категоріями відвідувачів наближати її до сучасної аудиторії, зберегти для майбутніх поколінь і сприяти її інтеграції в загальноукраїнський культурний контекст.
Наша команда ГО «Алєм» завжди прагне ділитися набутими знаннями про «живу культуру» корінного народу України — кримських татар, яку щодня відтворюють люди, носії знань, практик і традицій, що зберігають і передають їх з покоління в покоління. Згідно з визначенням ЮНЕСКО, нематеріальна культурна спадщина — це не артефакти чи експонати, а цілісний спосіб життя, укорінений у повсякденних практиках, обрядах, звичаях і ремеслах», – відповіла пані Есма.
«Виставка «МІRAS. Спадщина» розпочалася у жовтні 2022 року, під час повномасштабного вторгнення, коли музейні колекції були повністю евакуйовані, і зали музею залишилися порожніми. З першого дня російської агресії ми спочатку евакуювали експонати, але незабаром виникла нагальна потреба говорити про спадщину, її долю та демонструвати музейні експонати, щоб підкреслити, що вони є частиною живої історії та учасниками подій. Навіть по-при ті скрутні умови, в яких знаходився музей у цей час. Саме тоді, разом із командою музею та ГО «Алєм» у нас виникла ідея показати кримськотатарську спадщину зсередини, так, як її бачать самі кримські татари – носії культури. Без «екзотики» й «гіперболізації інакшості», як це прийнято зазвичай», – додав Олексій Савченко.
Чому для вашої виставки таке велике значення мають історичні аспекти? Якими критеріями ви керувалися при відборі експонатів, щоб кожен з них став частиною цієї експозиції?
«Музейні колекції, історичні й культурні аспекти спадщини кримських татар неможливо демонструвати відокремленими від важливих історичних подій та обставин які переживає спільнота. Адже навіть те, як комплектувалися музейні колекції, хто і в яких умовах досліджував кримськотатарську спадщину, нерозривно пов’язано з трагічними і героїчними подіями. На виставці ми представили, можливо, найбільшу колекцію оригінальних кримськотатарських артефактів, що сьогодні зберігається на континентальній частині України. Це переважно колекція Національного музею історії України та його філії – «Скарбниці НМІУ». Частинка цих колекцій походять з т.з. «довоєнних фондів», зібраних нашими фундаторами. А також предметів, які були передані з Криму вже у 1950-х і 1960-х роках після депортації кримських татар. Вони походять із Бахчисарайського музею, музеїв Акмесджиту (Сімферополя) і Ялти, куди співробітники київського музею їздили приймати участь у реставраційних та дослідницьких робота. Ці колекції мають безпосередній зв’язок із фундаторами музеїв, такими як Усеїн Боданінський та Осман Акчокракли, які в 1920-х – на початку 1930-х років здійснювали етнографічні та дослідницькі експедиції. Вони намагалися фахово досліджувати кримськотатарську спадщину, будучи водночас і носіями цієї культури. Представлена на виставці та у виданні колекція складається переважно з вишуканих зразків ювелірного мистецтва, елементів традиційного вбрання, вишивки й виробів мідного ремесла, які презентують багатогранність і різноманітність кримськотатарської культури. Розуміння соціального контексту цих предметів, а також досвіду їх створення, використання та сприйняття, проявляють взаємозв’язки між матеріальним світом кримськотатарського народу і його звичаями, етикетом, світоглядом, інтелектуальним та духовним життям, формуючи у своїй єдності це глибоке значення слова – «Спадщина».
Партнерами виставки стали також Національний музей декоративного мистецтва України, у колекції якого зберігаються витончені зразки кримськотатарської вишивки початку ХХ ст., а також Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського НАН України, до зібрання якої належить рукописне тлумачення Корану, переписане в 19 столітті в знаменитому «Медресе Менґлі Ґерея» (Зинджирли-медресе) в Криму.
Окремі предмети з власних колекцій надали Есма Аджієва, Ельміра Сеіт-Аметова й Віталій Проволовський. Саме з колекції Віталія Проволовського, одного зі співробітників музею, походять зокрема й кримськотатарські мідні казани, дірки в яких з’явились після російських обстрілів міста Ірпінь у березні 2022 р. – коли один зі снарядів влучив у його оселю.
Цей випадок є ще одним свідченням того, що музейні колекції й артефакти нерозривно пов’язані людьми та їхніми долями. Як і «Спадщина» в цілому. Із тими, хто в різний час створював, використовував, досліджував та зберігав подібні речі. Ми намагались створювати видання й виставку так, щоб за речами історичної чи мистецької вартості завжди можна було побачити людей. Розказати про їхні долі. Саме цей контекст і відрізняє живу спадщину від, так би мовити, «археологічних культур», які залишились лише на сторінках історії.
Артефакти кримських татар втрачалися з різних причин у 20-му столітті: через міграцію, війни, депортацію. Йдеться не лише про відомі музейні експонати чи ювелірні вироби, а й про повсякденні речі, фотографії, сімейні реліквії, тощо. Для виставки й видання ми також зібрали фото з сімейних архівів наших друзів і партнерів – це не туристичні листівки, а саме родинні фото кримських татар, де за кожним знімком стоїть ціла історія. І з поєднання таких маленьких історій і складається, так би мовити «колективний портрет» історії кримськотатарського народу. Цей ракурс дав можливість багатьом відвідувачам – кримським татарам та українцям, переглянути минуле своїх родин, дізнатись більше про старші покоління сім’ї, відкрити нові деталі тих подій, які вони пережили колись. Відчути цінність повсякденних свідчень старшого покоління.
Такий підхід дає змогу відійти від усталеного екзотичного образу корінних народів, чия культура застигла в часах етнографічних експедицій. Ми показуємо, що культура кримських татар не стояла осторонь різноманітних культурних тенденцій своєї епохи, в тому числі модернізації. Наприклад, мода на одяг постійно змінюється. Ми не вириваємо речі з культурного контексту, для нас важливо показати їх у культурному середовищі. Для нас, як дослідників, і для Есми, як носія культури, кожен предмет цінний не лише своїм матеріалом, а й зв’язком із культурним середовищем, з майстрами, які його створювали, і людьми, які ним користувалися у повсякденному житті чи в обрядах.
Кожен предмет є частиною ширшого контексту. Наприклад, одна й та ж прикраса може бути коштовністю, об’єктом фінансових відносин, але й водночас візуальною ознакою соціального статусу, конфесійної приналежності, віку, походження людини, або ж навіть частиною весільної церемонії. Зокрема скроневі прикраси, які кріпили до головного убору фес, як ознаку заміжньої жінки. Те ж саме і з поясами та пряжками до них, що допомагають зрозуміти одружена дівчина, чи ні. Ця оптика вирізняє погляд на одні й ті ж предмети, але вже з точки не стороннього глядача, але й носія культур», – зазначив Олексій.
«Ідея полягала в тому, щоб показати, по-перше, безперервність традиції, адже на виставці представлені як предмети, що датуються 19-м — початком 20-го століття, так і деякі вироби, створені сучасними майстрами, які живуть на батьківській землі, у Криму. Хоча кількість сучасних експонатів на виставці невелика, вони все одно ілюструють передачу традицій, збереження знань про техніки виготовлення та контекст використання цих предметів.
Під час авторських екскурсій нам дуже важливо розповідати історії, пов’язані з кожним із цих предметів, принаймні ті, про які ми знаємо. На виставці також представлені фото-колаж. Разом із Олексієм ми збирали фотографії з Криму через наших знайомих і друзів, у яких збереглися такі родинні світлини. Це не просто фотографії з інтернету — під кожним фото є підпис, який пояснює історію, пов’язану з цим зображенням, і те, що знають нащадки про цих людей. Декілька таких фотографій із відповідними історіями також розміщено у нашому виданні», – додала Есма.
Яке значення має літографічний альбом Фрідріха Ґросса для розуміння культури кримських татар? Чи збереглися інші зображення, що документують життя кримських татар до колонізації Криму?
«Частина виставки й видання – це види Криму з альбому літографій на картини Фрідріха Ґросса. Ґросс народився в Криму у родині німецьких колоністів. З 1839 по 1940-і роки він подорожував Кримом, малював його пам’ятки, види та людей. По-при те, що багато цих видів передають тогочасні орієнтальні типажі, все ж чимало пам’яток та звичаїв на них зафіксовано у важливих деталях. А деякі пам’ятки й зовсім не дожили до наших днів, залишившись лише у роботах художника. Ці літографії подаються у виданні з контекстом, в тому числі колоніальним – як через мистецькі твори імперії закріплювали потрібний образ підкорених народів у ХІХ ст. Поруч з цим, ми пояснюємо ті сюжети, які зображені: боротьбу куреш, вид Бахчисарайського палацу чи сцени господарського життя кримських татар, тощо. Ці зображення є цінними для нас, оскільки дають можливість провести віртуальну мандрівку важливими для Криму місцями, показуючи, як на них дивилися кримські татари та як їх бачили зовнішні спостерігачі того часу», – розповів пан Олексій.
Проєкт «Сенси, що об’єднують», є унікальним тим, що він висвітлює фахову, перевірену інформацію про кримських татар. Чи допомагає виставка та це видання розвінчувати міфи про кримських татар, які поширює російська влада?
«Насправді, виставка побудована саме на тому, щоб показати кримськотатарську спадщину зсередини. Подивитись на Крим, не як місце приємних мандрівок, а єдиного дому, історичної батьківщини носіїв культури корінних народів. Ми багато говоримо про символічність і значущість окремих предметів, оскільки кожен із них відображає не просто річ, а цілий культурний процес або явище.
На виставці представлено певну кількість вишитих предметів, таких як кісети чи декоративні рушники. Ми розповідаємо не лише про естетичну чи технічну сторону їх виготовлення, але й про більш глибші речі: ремісничі структури Криму, міський простір, традиційне господарство, культурний контекст цих процесів. Про те, як з допомогою певних типів технік виготовляли престижні предмети золотим шитвом: сідла, похідні намети, одяг, які в ханську добу були виразником статусності і які презентували, як дипломатичні подарунки. І це історія про наявність політичної еліти, інтелектуальної культури, давніх традицій. А ще про те, як цей «світ» змінився з російським завоюванням Криму у кінці 18 ст.
Особливо цікавою є кримськотатарська ювелірна традиція. У нас мало колекцій, які б повністю розкривали цю тему, і раніше її часто демонстрували лише як свідчення екзотичності звичаїв чи «орієнтальної розкоші». Насправді ж ми говоримо про складну цехову структуру, де покоління ювелірів передавали знання про техніки та секрети виготовлення високохудожніх речей, що були важливою частиною повсякдення, звичаїв, господарських відносин і культурних процесів. Навіть попри депортацію, ця традиція вижила, хоча й у дещо меншому обсязі. Але все ж досі є сім’ї, які продовжують практикувати традиційні ремесла й зберігати знання про них», – підкреслив Савченко.
«Як правильно зауважив Олексій, ми говоримо не про факт знищення, а про стан занепаду, зумовлений, наприклад, депортацією, коли можливість практикувати традиції була обмежена. Депортовані майстри виживали й адаптувалися до нових умов. Після повернення на Батьківщину, до Криму, розпочалися процеси відновлення, які створили умови для передачі знань з покоління в покоління. Це підкреслює важливість безперервності традицій, що має критичне значення для розуміння нематеріальної культурної спадщини», – зауважила Аджієва.
Наразі відомо, що каталог виданий трьома мовами. Яким чином поширення культури кримськотатарського народу за межами України може вплинути на світове розуміння та збереження його багатства?
«Важливо зазначити, що видання включає в себе близько шести розділів, які охоплюють різні аспекти кримськотатарської спадщини: «іслам у культурі кримських татар», «вишивка і ткацтво», «ювелірна справа й традиційний костюм», «культура фонтанів в Криму», «гастрономічні традиції», «кавова традиція кримських татар» як елемент соціальної комунікації. Усі ці теми демонструють кримськотатарську культуру в її багатогранності та різноманітності. Це не лише про зовнішні прояви культури у вигляді елементів вбрання чи їжу, які насправді є лише «вершиною айсберга». Але про глибокий культурний контекст явищ, їх значення для ідентичності, повсякденного життя.
Каталогом це видання названо умовно, адже воно становить близько 300 сторінок: фотографій артефактів, їх атрибуції, супровідних текстів з перекладами англійською й кримськотатарською, які пройшли наукове рецензування. Два рецензенти на тексти й видання, і один рецензент на переклад кримськотатарською мовою. Ми прагнули, щоб кримські татари мали можливість дізнаватись про власну культуру рідною мовою. Це зайняло багато часу. Тому над виданням наша команда і працювала майже два роки, в тому числі над перекладом і адаптацією тексту з українського та англійського варіантів. Через специфіку кримськотатарської мови, структуру речень і використання вузькоспеціалізованих термінів, цей процес був досить складним.
Для мене це особливо цінно, оскільки я сам вивчаю кримськотатарську мову. Зокрема, в цьому році пройшов 8-ми місячний курс кримськотатарської й отримав сертифікат рівня А2 в Таврійському університеті. Сподіваюся, що в майбутньому буде більше контенту рідною мовою для кримських татар від Скарбниці НМІУ – можливо, навіть екскурсії чи інші спеціалізовані видання», – відповів провідний науковий співробітник Скарбниці Національного музею історії України, Олексій Савченко.
Чи розглядаєте ви можливість співпраці з міжнародними організаціями або музеями для проведення виставок за кордоном?
«Видання «MİRAS» — партнерське. Воно створене в рамках проєкту «Сенси, що об’єднують», за підтримки Швейцарії. Тираж видання ми безкоштовно розповсюджуємо для університетів, бібліотек, дослідницьких інституцій, які вивчають культуру кримських татар. Це зокрема різні навчальні заклади у Києві, Одесі, Львові, Дніпрі, Черкасах, Кропивницькому, закладам, яким видання буде корисним для роботи. Також, за можливості, співпрацюємо із закордонними партнерами та освітніми центрами – передаємо власними силами, або через знайомих і партнерів окремі примірники для закордонних інституцій чи дослідників. Так, видання вже поїхало до Канади, США, Туреччини, Польщі, Литви, Німеччини, Великої Британії та інші країни. Деякі примірники ми вже передали Міністерству культури та Міністерству закордонних справ у невеликих кількостях, щоб вони могли також презентувати їх під час своїх робочих заходів. Сподіваюся, що ці книги знайдуть своє застосування й аудиторію.
Ми б хотіли, щоб виставка продовжувала свою подорож міжнародними музеями. Плануємо використати цей досвід у майбутньому, коли будемо відбудовувати нашу постійну експозицію в музеї, яка зараз в евакуації. Однак саму виставку ми плануємо також втілити в іншому регіоні України та за кордоном, щоб більше людей наживо познайомились з культурою кримських татар та унікальними артефактами.
Виставка складається з оригінальних артефактів, а отже це складніше й довше втілити. Ми вже певний час ведемо перемовини з нашими закордонними партнерами, але остаточне рішення, ймовірно, буде прийнято на початку нового року, коли буде сформовано план на експозиційний рік.
Виставка «MİRAS» обов’язково побуває за кордоном, оскільки ми бачимо великий попит, і багато віртуальних екскурсій, проведених у межах проєкту, підтверджують цей інтерес. Ми організували якісний інтернет для музею. За останні два роки разом з Есмою ханум я провів понад 200 заходів, включно з майстер-класами, лекціями та екскурсіями для різних цільових груп. Частину з них ми проводили онлайн, демонструючи нашу колекцію і розповідаючи про експонати в режимі реального часу. Серед учасників було багато людей з Литви, Англії, Польщі, Німеччини, Туреччини, а також науковців, дослідників і представників української діаспори. Вони запросили нас привезти виставку до них, тож цей процес на стадії планування», – поділився Олексій Савченко.
Розкажіть, будь ласка, детальніше про ваші інтерактивні виставки. Чи плануєте ви з командою створення нових тематичних виставкових програм для різних аудиторій, наприклад, для дітей або людей з особливими потребами?
«Загальновідома практика полягає в запису музейних виставок на відео та завантаженні їх на сайт, щоб зробити доступними в форматі онлайн-екскурсії. Наша унікальність полягає в тому, що ми проводимо екскурсії в режимі реального часу. Люди можуть приєднуватися як із-за кордону, так і з України й бачити кожен елемент, кожен експонат. Саме тому було важливо забезпечити якісний інтернет — у музеї встановлено понад 20 роутерів завдяки підтримці Швейцарії. Це дозволяє нам під час екскурсії підходити до кожного артефакту й детально показувати його, так, що люди, навіть перебуваючи у Великій Британії чи Сполучених Штатах, можуть розглядати предмети, представлені на витринах виставки, ставити запитання й спілкуватися. Це жива, дуже інтерактивна подія.
Також хотіла б додати про наш другий зал, який ми створили для особливих заходів. Ми прагнули зробити його більш затишним, щоб мати можливість проводити там інтерактивні заходи. Це місце для спілкування, обміну інформацією, досвідом і знаннями. Ми активно працюємо над психосоціальною підтримкою людей, які страждають від війни. У рамках цього проєкту ми проводимо заходи для військових, які перебувають на реабілітаційних програмах після повернення з війни, для різних цільових аудиторій, дорослих і дітей. Це спеціальні арт-класи зі створення орнаментальних композицій Орьнек. Учасники арт-класів (так, це не арт-терапевтичні сесії, адже ми не є психотерапевтами чи психологами) мають можливість, знайомлячись з елементами Орьнек, кожен з яких має своє значення та сенс, створити власну орнаментальну композицію — побажання собі або своїм близьким. Люди приходять на цей майданчик на 1-2 години, де панує відкритий емоційний простір, кожен може вільно висловити свої думки, ділитися переживаннями та знайти підтримку. Учасники спілкуються, творять в атмосфері довіри, що сприяє емоційному розвантаженню та релаксації», – розповіла Есма.
«Власне, ми відштовхуємося від ідеї музею як контактної зони. Тобто наша виставка “оживає”: вона не створена на місяць чи два, а діє на постійній основі, постійно приймаючи відвідувачів у різних форматах. Ми експериментуємо, поєднуємо науку та громадський сектор, і через елементи нематеріальної культурної спадщини намагаємося навіть допомагати людям за допомогою таких методів.
У нас проводяться тематичні екскурсії у вихідні дні для різних груп: освітян, сімей, які приходять дізнатися про кримськотатарську культуру. Дуже багато носіїв культури приходять на різноманітні тематичні заходи. Заходи, присвячені певним елементам нематеріальної культурної спадщини, включали майстер-класи з кримськотатарського орнаменту та кавової традиції. Ми розглядаємо ці теми з різних аспектів.
Ми також надаємо людям можливість займатися творчістю, взаємодіяти, спілкуватися. Особисто мені, як досліднику культури корінних народів, дуже важливо, що самі носії культури залучаються до цього процесу. Є люди, які п’ять, шість, десять разів відвідували наші виставки та заходи протягом двох років. 30-го жовтня буде два роки з моменту нашої роботи, і за цей час я вже з багатьма відвідувачами особисто познайомился. Це люди з Криму, кримські татари, які розповідають свої сімейні історії, показують фотографії, діляться сімейними реліквіями. Під час виставок і екскурсій вони починають рефлексувати, шукати відповіді, звертатися до власної історії, пригадувати сімейні артефакти, прикраси, елементи традиційного костюму, які раніше могли не викликати в них інтересу. Наприклад, це може бути якась мідна або бронзова річ, рушник чи пояс. Дізнавшись про контексти, втрачені через депортацію, люди стають більш зацікавленими, записують сімейні історії та діляться ними з нами. Це надзвичайно цікаво, бо спадщина — це не просто річ, що десь припадає пилом у серванті, а те, що живе з нами. Це не лише зовнішні прояви обрядів чи елементів костюмів, а сенсові речі, які допомагають краще пізнавати себе і своє місце в культурі сьогодні. Це те, що відрізняє корінний народ із безперервною традицією від археологічних культур, які представлені в музеях: кімерійці, скіфи, алани, готи, речі з курганів тощо. Це теж важливі артефакти, але ми розуміємо, що це різні явища: жива культура та культура археологічна.
Також одним із практичних наслідків нашої виставки та активностей стало те, що я, разом із Есмою ханум, долучився до створення облікової картки на елемент “Кавова традиція кримських татар», – відповів Олексій.
Які елементи нематеріальної культурної спадщини кримських татар на сьогодні документовані та включені в національні списки?
«Спочатку в Україні був єдиний Перелік для документування та реєстрації всіх елементів нематеріальної культурної спадщини України. Але з цього року ми маємо більш сучасний Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини України, який містить 5 інвентарів, один з яких стосується саме культури корінних народів. Тож на сьогодні на національному рівні команді ГО “Алєм” вдалося подати та зареєструвати 4 елементи нематеріальної культурної спадщини кримських татар, а саме:
«Орьнек – кримськотатарський орнамент та знання про нього», який також включений ЮНЕСКО до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства у 2021році, «Практика та культурний контекст приготування «чіберек» та «янтик» – традиційних страв кримських татар» – елемент внесено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України у 2022 р., «Кавова традиція кримських татар» та «Агир ава ве Кайтарма – традиційний танець кримських татар» включени до новоствореного «Інвентару елементів, що представляє культуру корінних народів України» Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України у 2024 році», – розповіла голова кримськотатарської організації «Алєм», Есма Алжієва.
